«…Жадали від Неї зради посестер і побратимів, жадали підлоти, та вона осталася вірною великій ідеї, осталася святою. Згинула від мук і побоїв. За ціну свого життя зберегла тайну революційної праці. Охоронила товаришів і товаришок від мук, смерти та довголітньої тюрми.
Її посвята була гідною української жінки. Її посвята — це лаврові листки над символами нашої державности…
Хай крик катованої жінки кривавим голосом зворушить вашу душу. В річницю її смерти перестаньте бути байдужими! Присягніть, що підете її слідами і що в потребі віддасте і своє життя! Тоді дух замученої героїні буде з нами й поведе нас до успішної боротьби за Українську державу».
З підпільної листівки, випущеної в 5–у річницю смерті О. Басараб, опублікованої в підпільній газеті УВО «Сурма» 11 лютого 1929 року.
Смерть Ольги у в’язниці в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року стала однією з найбільш вражаючих подій на західноукраїнських землях у 1920–х роках. Ольгу було знайдено повішеною в тюремній камері. Це був чи не єдиний подібний випадок серед чималого переліку польського судочинства над українськими революціонерами. Ольга Басараб, член багатьох громадських організацій у середині 20–х років ХХ століття, стала найяскравішим символом боротьби за Українську державу. Її могила на Янівському цвинтарі упродовж багатьох років була місцем паломництва для тисяч українців. Тут виголошували присяги на вірність і приймали в підпільні організації — спочатку в УВО, а потім ОУН.
1 вересня 1889 р. в селі Підгороддя, біля Рогатина, в родині священика Михайла Левицького народилася донька Ольга. Отець Михайло був людиною суворої вдачі, жив майже аскетичним життям і дітей своїх привчив до чесної праці. Навчання своє Ольга розпочала в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері на Шлеську в монахинь. Після чотирирічного початкового навчання, батько віддає її до ліцею в Перемишлі, який називався Інститутом для українських дівчат. Звідси виходили справжні патріотки і свідомі громадяни свого народу.
Безхмарне дитинство для Ольги закінчилося рано. Коли їй ішов 13-й рік, помер батько, на 14-му — улюблений дідусь Стрільбицький, на 15-му — мати. Почалося гірке сирітське життя. Мусила працювати, читала лекції в школі, щоб заробляти на життя. Але жадоба знань була великою, і на рештки батьківської спадщини вона поїхала вчитися до Відня, де закінчила однорічні торгові курси при торговельній академії, навчалася на медичному факультеті Віденського університету.
З ВІДКРИТИМ СЕРЦЕМ ДО КОЖНОГО
У Відні в той час було багато різних українських організацій і товариств. Ольга з головою поринає у суспільно-політичну діяльність. Вступає в «Союз українок», Червоний Хрест, студентське товариство «Січ». До цих організацій належав також Дмитро Донцов та інші, в майбутньому славні діячі, які шукали шлях боротьби за незалежну Україну. Після завершень студій повертається до Львова і влаштовується бухгалтером у Земельному банку. Ольга не могла обмежитися тільки заробітчанською працею, вона хотіла ще прислужитися і суспільству. Це бажання завело її до «Просвіти», до «Жіночої Громади», до «Сокола». З вибухом Першої світової війни, Ольга і Олена Степанів організовують першу жіночу стрілецьку чоту з жінок і дівчат. Сюди ввійшли всі члени товариства «Січ», а командиром чоти призначили Олену Степанів.
Ще перед тим, навчаючись у Перемишлі, Ольга познайомилася з українським гімназистом Дмитром Басарабом. У студентські роки (Дмитро навчався у «Львівській політехніці» й очолював студентське товариство «Основа») дружба переросла в кохання, а під час І Світової війни, 10 жовтня 1914 року, в українській церкві святої Варвари у Відні Ольга та Дмитро повінчалися. Після першого ж бою 22 червня 1915–го на італійському фронті Дмитра Басараба було нагороджено хрестом Заслуги ІІІ класу. Посмертно…
У 25 років Ольга втратила найдорожчу у світі людину, єдину опору в житті. Було від чого розгубитися, впасти у відчай. Але вона мобілізує всю свою волю і всі сили віддає громадським справам.
ЗА СВОБОДУ УКРАЇНИ
Тим часом у Росії вибухнула революція, і під’яремні народи царської імперії стали на шлях будування власних держав. Почала творитися й Українська держава на тих українських землях, що були під пануванням Росії. Ольга Басараб, яка ще в 1914 році хотіла в рядах УСС іти «визволяти братів-українців з московських кайдан», але не зробила цього через обмеження австрійською владою чисельності легіону УСС, присвятила себе державним справам. На запрошення уряду УНР 1918 року вона стала секретаркою Українського посольства у Фінляндії. В листопаді цього ж року повертається до Відня, де бере активну участь в Українському жіночому Союзі, організовує школу для українських дітей, опікується інвалідами. З 1919 р. працює в українському посольстві у Відні, як радник посольства. В 1920 р. полковник Євген Коновалець створив УВО і Ольга, як член колишньої чоти Українських Січових Стрільців, вступає до неї і працює зв’язковою.
ТЯЖКІ ТОРТУРИ НЕ ЗЛАМАЛИ ДУХ
Біда прийшла несподівано. Ольга Басараб була заарештована 9 лютого 1924 р. за доносом професора Ф. Сави, який жив неподалік квартири Ольги та її подруги Стефи Савицької і не раз спостерігав, як до помешкання молодих українок заходили незнайомі люди. При обшуку були знайдені документи, які свідчили про їхню належність до УВО. Обох жінок арештували. Ольга взяла відповідальність на себе, слідчі раділи, сподіваючись, що від неї дізнаються про зв’язки з іншими членами УВО, про керівництво організації. Але Ольга, незважаючи на тортури, ніяких відомостей не дала.
Допитував Ольгу один з найжорстокіших комісарів – Міхал Кайдан. Щоб вирвати від неї таємниці УВО, їй ламали пальці, викручували кінцівки, лили воду в легені, пускали електричний струм через вуха. Незважаючи на знущання, Ольга не зломилася та не видала своїх побратимів.
Вранці, 13 лютого 1924 р., коли в’язничний сторож выдкрив двері до камери Ольги Басараб, її тіло було повішене на тюремних ґратах. У цій ситуації доволі дивно повелася поліція – родину не лише не повідомили про трагічну подію, але й упродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі. Згодом тіло Ольги, як «бездомної», під фіктивним прізвищем Юлії Баравської було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Українська громадськість обурювалася на такі дії поліції. І на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці.
Офіційне повідомлення про самогубство було одразу ж опротестоване громадськістю — в’язничні ґрати містилися надто високо, щоб Ольга Басараб самотужки змогла прив’язати зашморг. До того ж під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур.
Польська влада змушена була розпочати слідство. Під тиском родичів Ольги Басараб та української громадськості 26 лютого було проведено ексгумацію тіла та повторне дослідження і перепоховання за участю кількох тисяч українців. На домагання брата Северина створено комісію і в присутності лікарів: Панчишина і Дмитрука та адвокатів: Бачинського і Шухевича, відкрито домовину. Було констатовано, що так катована людина не в стані повіситися. Утім поліція залишилася при своїй версії, а українська громадськість і надалі була переконаною, що Ольга померла після тортур, а повішення було інсценізоване поліцією. Є свідчення, що після смерті Ольги Басараб у в'язничній келії, де вона перебувала, був знайдений, вишкрябаний нігтями, напис на стіні: «За кров, за сльози, за руїну, верни нам, Боже, Україну», а нижче — «Вмираю замучена – помстіться».
ВЗІРЕЦЬ ЖЕРТОВНОСТІ Й ЛЮБОВІ
Поховали Ольгу Басараб при головній алеї Янівського цвинтаря у Львові. Ця мужня жінка відмовилася складати зізнання, не назвала нікого із своїх однодумців – членів УВО. Вона стала прикладом для багатьох людей, що сповідували ідеї українського націоналізму, ставши на шлях боротьби ОУН і УПА. Тому кілька років після її трагічної смерті, автор Молитви Українського Націоналіста ім’я Ольги Басараб поставив зразу ж після імені Коновальця. Можна допустити, що нескореність духу Ольги Басараб, її геройська витримка при найважчому випробуванні, її крицева віра й безмірна непохитність могли влітку 1929 року окрилювати одного із засновників ОУН і пізнішого Провідника Степана Ленкавського, автора Декалогу українського націоналіста. Апелюючи до мужності й нескореності Героїні, укладач «Десяти заповідей» писав: «Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації», а далі: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе видати тайни».
Земляки Ольги Басараб свято шанують її пам’ять. У с. Підгороддя, де вона народилася, відкрито музей Ольги Басараб з Левицьких. У Львові її ім’ям названо вулицю і шкільний музей, на вулиці акад. Кучера, 3, де за польської влади була слідча в’язниця, в якій закатовано Ольгу, та на вулиці І. Вишенського, 34, де вона мешкала в 1908—1914 та 1923—1924 рр., встановлено меморіальні дошки.
Як мучениця Ольга Басараб померла з любов’ю до своїх побратимів і посестер. Кожен день її життя був жертвою заради ближніх, кожну хвилину вона віддавала турботі про знедолених та покалічених. Немов незгасна свіча, вона освітлювала своїм ясним розумом темну буденність поневоленого народу. Врешті смерть Ольги Басараб стала офірою в ім’я майбутнього. Сьогодні кожен з нас повинен пройнятися долею цієї незборимої націоналістки, щоб тепер, у час нового змагання за свободу України, ми склали свій внесок у цю боротьбу. Пам’ятаймо, що всі ми маємо виконати якесь завдання у житті. Хай ці справи будуть дрібні, на око маловартісні, але якщо ми будемо виконувати їх постійно, гідно й чесно, то разом творитимемо велику збірну силу.
Вчімося в Ольги Басараб любові та милосердя, жертовності, але й завзятості, щоб завдяки всеосяжному внутрішньому переродженню українського народу та нашій спільній боротьбі за відновлення справедливості ми неодмінно здобули переконливу та незворотну перемогу.
Марія ІВАНЕЦЬ
