Ця народна мудрість якнайкраще характеризує усі складнощі та перипетії перебігу нашого життя, що в різні часи набуває найнеочікуваніших форм. І опинившись в непростій ситуації, маючи проблеми в побуті, в стосунках чи з погіршенням фізичного стану? почасти необґрунтовано і безпідставно нарікаємо, втрачаємо віру та сподівання і в далеко не найгірших ситуаціях опускаємо руки. Замість того, щоб радіти кожному дню, дякувати Богу за всі щедроти. Бо не завше усвідомлюємо та задумуємось над тим, як сприймають цей світ та перебування у ньому люди, які, здавалось би, мають усі підстави бути ображеними та почуватися обділеними. Але, попри все, вони торують цей земний шлях упевнено, з відкритою душею, зі щирою усмішкою і дивують оточення неабиякими здібностями та невимовним бажанням жити, творити, вбачаючи у цьому сенс життя.
Андрія Ільковича Рудика, мешканця Монастирка, знає вся околиця. Заслужив чоловік авторитету замолоду, той дожив із ним дотепер. І кожного гостя, як завше, зустрічає з радістю та з бажанням поділитися думками, розповісти про своє минуле. Таке непросте і нелегке. Та водночас особливе і цікаве.
Побачив світ Андрій далекого і неспокійного 1941-го року. На щастя, лихоліття війни оминули малого, хоча багато разів був за дещицю від найгіршого. А потім, хлопчаком, нічим особливим не вирізнявся серед ровесників. Хіба що малював Андрійко краще за інших.
Біда прийшла невідь-звідки. У дев’ятирічному віці у шибку постукала хвороба. Страшна, невиліковна та прогресуюча, яку лікарі назвали міопатією. Жахлива новина змусила родину вдаватися до додаткових обстежень та все-можливого лікування. Такі дії стали хіба що стримуючим фактором, бо недуга і надалі сковувала молоде тіло: ходити ставало дедалі важче.
Якось, гостюючи у сусіда,побачив Андрій у кімнаті на шафі різьбленого орла. Гордий, з розпущеними крилами, він справив на хлопця таке враження, що йому захотілося зробити подібного собі. І через деякий час ідентичний птах стояв уже на шафі у сім’ї Рудиків.
Створений він був за допомогою лобзика, ножа та стамески, яку сам зробив із великого цвяха.
Схвалений витвір дав поштовх до дії, відкрив неабиякий потяг та талант у художній різьбі по дереву. Один за одним з липової чи тополиної заготовок почали з’являтись оригінальні вироби, що говорили про мистецький та естетичний смак творця. Створені на папері ескізи (деякі збереглись до сьогодні) втілювали ідею у фігурках тварин, бюстів, у вимпелах та інших образах вже на Львівській фабриці художніх виробів, куди був зарахований у юнацькому віці. Окремі його здобутки були схвалені керівництвом та поставлені на професійну основу.
Маючи 18 років, Андрій втратив ногу: недуга нещадно проявляла себе знову і знову. Та, навіть на протезі, продовжував успішно працювати. Завдячуючи йому, відкрито художній цех у Раві-Руській, де майстер різьби по дереву трудився ще три роки. І навіть отримавши інвалідність, не полишав різьбити, щоправда з меншою продуктивністю. А коли руки не змогли тримати стамеску, взявся за пластилін. Наділений талантом просторової уяви, майстер продовжував творити. Вироби із пластиліну обрамленні пластами з паперу (так зване пап’є-маше), набирали форм бюстів відомих та близьких людей, птахів, космічних ракет, літаків тощо.
Деякі з них так і залишились «пластиліновими». Серед них впадає у вічі погруддя Тараса Шевченка та барельєф матері, яка була найближчою людиною.
Кімнати оселі, де проживає сьогодні Андрій Ількович, нагадують маленький музей. Ці дерев’яні вироби, які стоять по цілому помешканню, каже сестра п. Марія, яка доглядає за братом, лише маленька частина з його майстерні. А ще захоплюють уяву на стінах при дверях, біля дзеркал пташки із пап’є-маше, які, видається, готові будь-якої миті злетіти.
Попри невтішні прогнози щодо тривалості життя, Андрій Ількович дожив до 73-річного віку і нині, будучи прикутим до ліжка, продовжує захоплювати та дивувати жадобою до життя, випромінювати щирий оптимізм та викликати захоплення. Бо, зі слів рідні, ця людина ще жодного разу не нарікала на долю, не дала підстав будь-кому сумніватися в доцільності життя, адже воно — одне. І у кожного своє.
Цієї теорії, створеної на основі постійного руху, захоплення, творчості, мешканець Монастирка дотримується повсякчас. За допомогою системи дзеркал, розташованих під потрібними кутами, він зі свого ліжка бачить і знає усе, що відбувається і в помешканні, і за його вікнами.
Таким чином почувається повноцінним господарем оселі. До слова, нас, журналістів газети, винахідливий селянин побачив ще задовго до того, як ми увійшли в будинок.
Ярослав ГЛУТКОВСЬКИЙ.
