Розглядаючи теперішні події на Сході України та в Криму, волею-неволею повертаємося до далекого 1654 року, коли було укладено українсько-московський договір. Надто вже разюча різниця у трактуванні цього документа російською та українською сторонами. А як все було насправді?..
Із самого початку Визвольної війни 1648-1654 років гетьман Богдан Хмельницький шукав союзників, не раз замислювався, кого вибрати: Крим, Туреччину, Молдавію чи Московську державу? Реально можна було розраховувати тільки на військові сили Туреччини або Московії, щоб протистояти Речі Посполитій.
1 жовтня 1653 року у Москві був скликаний земський собор, який постановив розпочати війну проти Польщі та «ізволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями приєднати під государеву високу руку». Наприкінці жовтня цього ж року до України прибуло посольство Бутурліна для юридичного оформлення договору з боку гетьмана і старшини.
8 січня 1654 року у Переяславі відбулася рада. Гетьман звернувся до присутніх з промовою. Він заявив про необхідність прийняти підданство царя, приєднати Гетьманщину до Московії, мотивував ще й єдністю віри. Але вже тоді переговори ледь не зазнали краху через категоричну відмову Бутурліна присягнути від імені царя, що цар ніколи не порушить прав і вольностей козацтва, не віддасть Україну на поталу польському королеві. Мотивація Бутурліна доволі проста: московський цар ніколи не присягає перед підданими, на відміну від українського гетьмана…
Українські козаки присягали на Євангелії. З козацької старшини не присягнули лише Іван Сірко та Іван Богун. Мабуть, вони вже тоді відчули небезпеку «союзу» з Москвою. Що не кажіть, але далекоглядно! Втім, упродовж січня-березня московське посольство прийняло присягу жителів 117 населених пунктів України. Неповсюдно ця акція проходила гладко, що викликало неабияке невдоволення представників московського посольства. Категорично відмовились присягати київське духовенство на чолі з Митрополитом Косовим, козаки Уманського і Брацлавського полків.
Далі переговори продовжились у Москві. Цар затвердив т. зв. «Березневі статті» (були остаточно укладені у березні 1654 року). Згідно з ними, зберігались права, привілеї і маєтності Війська Запорозького та української шляхти. Залишався 60-тисячний козацький реєстр, мала здійснюватись регулярна плата старшині та козакам. Щоправда, це вже встановлювало збирання податків і для царської казни. Козаки і далі мали право обирати гетьмана. За ними залишалося право зносин з урядами інших країн.
Заборонялося тільки без відома і згоди царя вступати у дипломатичні діалоги з Польщею та Туреччиною. Царські воєводи й інші урядовці позбавлялись права втручатися у внутрішні справи України. Зберігались автономні права Київського Митрополита.
Водночас Московія зобов’язувалася скерувати царські війська проти польської армії під Смоленськ; утримувати російські залоги (загони оборони) на кордонах України з Польщею; обороняти Україну від нападів татар і матеріально забезпечувати козацький гарнізон.
Як бачимо, цей договір мав передусім військово-стратегічне значення для обох держав – козацької і Московії. Він був своєрідним актом союзників у спільному протистоянні Польщі та Туреччини. Але Переяславському договору вчені дають неоднакову оцінку. Все ж, попри дискусію науковців, документ між двома державами таки було підписано.
Москва й Україна по-різному розуміли (і тепер розуміють, сприймають) суть Переяславської угоди. Московія з перших же кроків прагнула дедалі розширювати свій вплив на українське життя. (Риторично запитаємо: чи не продовжується давня історія у сьогоденні?!.). Україна сприймала цей договір як тимчасовий захід, який допоможе позбутися гніту з боку Речі Посполитої та убезпечить від нападу з боку Туреччини. Тільки от тепер Польща для України – найближчий партнер і союзник! Так само і Туреччина – наш друг! Їй, принаймні, не байдужа доля кримських татар, доля Української держави, де вони знайшли свою батьківщину, доля Криму, який є українським!
Однак сталося те, що сталося… Союз з Москвою штовхнув Україну на об’єднання з державою, у складі якої вона не мала жодних перспектив для самостійного розвитку.
Не повторюймо помилок!
Тарас ЛЕХМАН, журналіст.
