Людина має завжди пам’ятати звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу.
Вдивляємося пильно у сиву далеч століть і так виразно бачимо широчінь повноводної ріки у вінку зажурених верб і пломінкої калини. Про щось шепочуть тінисті діброви і зелені гаї, мережані узорами білих осель із красивими мальвами, вродливими дівчатами та хлопцями.
У житті кожної людини є події, які запам’ятовуються на все життя. Їх не може стерти плин часу.
28 серпня 1944 року — день великого горя для жителів села Синьковичі, яке було спалене енкаведистами.
Про події цього дня ми дізнаємося з книги І. Губки «Перемога і трагедія». …Найстрашнішими були роки Великої Вітчизняної війни — час московсько-більшовицького поневолення, коли топталася релігія, мораль, традиції. Це було свято Успіння Пресвятої Богородиці. До церкви (у село Равське) йти було лячно, бо по дорозі на Раву-Руську шастали військові. На ранок гуркіт автомашин трохи втих, була надія, що свято промине спокійно, без сутичок і переслідувань. Зранку НКВС вислідило зв’язкову, яка везла продукти до лісу. Її затримали при в’їзді до лісу і це свідчило про слідкування за нею. Курінь «Ема» був основною силою в боях із більшовиками. Це знало НКВС. На Раву-Руську поїхало декілька вантажних автомобілів із військовими. Попереду їхав лімузин із високим начальством. Це був генерал-лейтенант — заступник командувача Першим Українським фронтом.
Як тільки кортеж виїхав за село, як затуркотіло, засвистіло — на них чекали українські повстанці. Начальство у лімузині було вбито, а військових повстанська куля ловила на лету. Пізніше стало відомо, що засідку організувала сотня «Тихоліса» та боївка «Грізного», які в той час були на постої у сусідньому селі. Сотня, виконавши завдання, пішла лісовими гущавинами в Карівські ліси, де перебував на постої курінь «Ема».
Через годину з Рави-Руської над’їхала тьма-тьмуща військових. На той час вони застосовували нову тактику — палили українські села. В цей день була сильна спека, село швидко заповнили військові. Люди виходили з хат, бо не знали, що діється. Усі страхи перервала звістка про те, що горить присілок Кушти.
Горіли хати та господарські споруди, ревіла худоба. Дим роз’їдав очі, щоб хоч щось врятувати з нажитого не було й мови. Усіх чоловіків зігнали на дорогу, яка вела на Гійче, поклали долілиць, попередивши: хто підніме голову, буде розстріляний. Згоріло близько 100 господарств, загинули мирні жителі села…
Та не забули їх односельчани. В пам’ять про них збудували велику братню могилу — «Борцям за волю України» — у 1993 році. Це святе місце у селі. Теперішнє покоління часто приходить сюди, щоб віддати шану полеглим. Слава їх житиме в серцях молоді, у дзвінкій козацькій пісні, в добрих справах в ім’я розквіту Україну.
Цьогоріч минає 70 років з дня тієї страшної трагедії.
Вслухаємось у гомін сивої давнини, звідти крізь віки долинає тупіт ворогів, сичання вогню, зойки людей…
За звичаєм, у день поминання, могилу встеляємо квітами і запалюємо свічки.
Повите скорботою днини
Похмуре село стоїть,
Що думає воно в цю хвилину,
Про що пригадало в цю мить?
Довкола ліси зеленіють,
Колосяться буйні жита,
І пам’яттю скроні сивіють,
Пливуть журавлині літа.
Минуло чимало вже часу,
Та пам’яті ні, не змело.
Це було на саме Успіння,
В пожежі палало село.
За що твоє серце убили,
Дай відповідь щиру нам всім.
За що твої хати спалили,
Мов з неба ясний вдарив грім.
Ридали палаючі хати,
Який учинили ми гріх?
З колискою із немовлятом
Хтось ледве утікнути встиг.
Чомусь засмутилося небо, —
То дивиться Господь на нас,
До нього молитися треба,
Щоб вогник в душі не погас.
Боже, Господи Всесильний,
Ти нам дай ту землю рідну,
Де родились ми й живемо
Світлу, пречисту, єдину
Пір’ячко з крилець весни,
Боже, врятуй Україну,
Господи, сохрани!
Р. Сохань,
вчитель історії Синьковицької ЗОШ І – II ступенів.
