Головна Історія Пирятин: перемога і трагедія (уривок)

Пирятин: перемога і трагедія (уривок)

314
0

Ранок 19 серпня 1944 року. Заспане сонце обережно оглядало землю, сподіваючись, що за ніч не сталося нічого лихого. День обіцяв бути спекотним. Люди по селах збирали, вмиту росою садовину, щоб нести її разом із медом до церкви. Прощаючись, літали у небі лелеки. Вони збиралися у вирій, щоб за рік знову повернутися на облюбовану господарку.

На станції Липник поспіхом вивантажувалася «червона мітла», а прикордонні війська НКВС підвезли машинами. Ось для чого більшовики використовували ленд-ліз. Скільки прибуло війська трудно було сказати, виглядало, що у вагони вантажили не однакову кількість, а автомобілі привезли карателів і поїхали. Пролунала команда «Станавись!», за нею «Шагом марш!». І вся оця маса озброєних до зубів бійців довгою вервечкою посунула в напрямку Кам’янки Нової. Не було сумнівів, що «визволителі» задумали велику акцію: добре озброєні солдати, несли і тягнули важкі кулемети. Через півгодини про рух війська в напрямку Кам’янки Нової знало керівництво УПА в Пирятині.

Вмившись чистою росою, сонце розпочало свій похід по небозводу. На той час мешканці Пирятина ще не здогадувалися, що насувається московська саранча. Люди йшли до церкви, адже Спаса в Україні здавна було одним з найбільш шанованих свят. Надворі ні вітерця, а сонце пекло так, ніби хотіло нагріти землю на всю зиму. Зорієнтувавшись на місцевості, «енкаведисти» почали розробляти хитру стратегію оточення жменьки непокірних «упівців».

Тим часом серед повстанців пролунала команда «Гостре поготівля!». Терміново було вислано розвідувальні опергрупи на випередження противника, щоб не дати змоги ворогові закріпитися в запіллі наших військових груп. «Енкаведисти» не знали, що партизанам відомо про задум «червоної мітли» і що прийшла підмога. Щоб захопити дорогу, яка вела до лісу, «енкаведисти» переодягнулися в жіночий одяг і під виглядом збиральниць ягід, просувалися вглиб. Та не встигли «збиральниці» відкрити вогонь, як їх випередили хлопці з лісу, тому «енкаведисти» змушені були тікати попри ліс. Перший крок був зроблений. Дорога, що вела до лісничівки, надалі контролювалася вояками УПА.

Сонце опинилося в зеніті, не гріло, а пекло. Люди з церкви йшли додому. «Енкаведисти» перевіряли кожного і тільки тоді дозволяли іти, але з села не випускали нікого. Повільно, разом з людьми вони просувалися в напрямку Пирятина, а вже звідти — ближче до лісу, де окрім партизанського загону, була розквартирована підстаршинська школа. Тут, у лісничівці, виховували майбутніх ватажків повстанських загонів. І дехто з них на Спаса отримав бойове хрещення.

Оборона готова була прийняти бій. Окупанти запалили повстанські будівлі і для більшого наведення страху відкрили стрільбу по лісі. Курсантів школи там не було, вони зі зброєю в руках уже зайняли вигідну бойову позицію. В ділянці «лісничівки» готова була прийняти бій чота «Сіроманців» командира «Окуня», частина сотні «Мирного» з двома роями відділу «Гая». Сотня «Тихоліса» непомітно перебралася під насип залізничної колії. Там був командир куреня хорунжий «Ем» — відважний воїн, який підбадьорював повстанців до бою.

Сонце схилилося на захід, але гріти не переставало. Скрізь метушилися люди, напоготові гуділа техніка, але до безпосереднього бою ще не доходило.

У крайній хаті, що прилягала до лісу, повстанцям вдалося впіймати двох солдатів з картою і передавачем. Як виявилося, вони мали подавати сигнали для артилерійського обстрілу повстанського загону. В обмін на подароване життя солдат-радист погодився спрямовувати артилерійські снаряди по об’єктах, визначених «упівцями». Червоноармійці, маючи кількаразову перевагу в чисельності, не мали жодного сумніву в своїй перемозі. Тому вирішили діяти напролом, зайнявши бойові позиції за насипом залізничної колії.

Командири повстанських підрозділів, що були розташовані біля мосту та поблизу залізничних насипів, на основі отриманих повідомлень прорахували плани ворога, який готувався до артилерійського обстрілу. Командири «упівців» оперативно передислокували свої підрозділи і, непомітно для ворога, оголили міст, насип та прилеглу до залізничної колії територію. Не помітивши перестановок на наших позиціях, «енкаведисти» почали обстріл. Снаряди сипалися безперервним вогняним дощем. Густий дим оповив місце обстрілу. Коли ця димова завіса трохи розвіялась, ворог повторив обстріл. Впевнені у знищенні повстанських підрозділів «енкаведисти» готувалися до атаки.

Лелеки уже відлітали з рідного села, коли над лісом здіймалися клуби пилу від шквальних вибухів. Тоді не було відомо, чи застануть лелеки свої гнізда, повернувшись навесні…Користуючись моментом, поки вороги готувались до атаки, повстанці встигли непомітно поставити на мості кулемети, звідкіля наступ «енкаведистів» з присілку Яцуни виглядав як на долоні.

Через короткий час, нічого не підозрюючи, з криками «Ура!» із-за насипу висунулася «червона мітла». Не встигли «енкаведисти» перестрибнути через насип, як їх зустрів шквальний вогонь; вони самі наразили себе на погибель. На очах танула основна ударна група ворога, зустрівши шалений обстріл.

У той час з вигуками «Слава Україні!» вдарив відділ, що був сформований на присілку Стадницькі. Серед лав ворога почалася паніка, «енкаведисти» кинулися врозтіч, розсипавшись від вигону по всій сіножаті аж до річки. Нищівний вогонь повстанських формувань не припинявся, а з поля бою, кидаючи навіть важку зброю, гублячи по дорозі автомати і кашкети, поспіхом тікали вороги. Солдати стрибали в Мощанку, річка хоч не широка, але досить глибока, тому втікачі добре нахлебталися скаламученої води.

Сонце того вечора заходило червоне, ніби вже встигло вмитися в крові полеглих на полі бою. Всі чекали темряви, в тому числі й відділ «Сіроманців». Попереду була коротка літня ніч, в якій не було права заснути. Ніхто не сумнівався, що ворог буде переслідувати відділ. Це знали всі — від командира до стрільця. Повстанці не нарікали — вони були людьми жертовного чину. Наступного ранку сонця не було видно, воно злилося з полум’ям, яке обійняло мирний Пирятин.

Іван Губка