Сьогодні українська держава святкує свою 23-тю річницю уродин. Так склалися обставини, що, як би нам не було прикро, цей день відзначаємо в період воєнних дій на сході країни. В період узурпаторської загрози нашого ненависного сусіда, котрий так підступно століттями називав себе братом. А сьогодні, вже вкотре проливає невинну українську кров, доводячи, що немає ніякого братерства. Втім Україна є незалежна, суверенна і демократична держава, її нація – визнана світовою спільнотою.
З нагоди великого державного свята, кому, як не нам, ровесникам України, варто розповісти, як це народитися в незалежній державі та слідкувати як змінюється життя в країні, як розвивається рідна держава на фоні свого історичного минулого та політичного сьогодення.
Вивчаючи українську історію, молоде покоління постійно замислюється над тим: «Чому завжди Україна? Чому завжди український народ мусить терпіти за всіх?». Так вже історично сформовано, що Росія – агресор, США – миротворець, Балкани – «порохова бочка» Європи, а наша рідна Україна – «яблуко розбрату». За більш як тисячну історію своєї державності, Україна пройшла, чи не найбільш тернисту дорогу до здобуття своєї справедливої незалежності. Із cуб’єктивної точки зору, українська нація пройшла всі етапи творення національної свідомості, а держава – усі ланки своєї історичної еволюції. Без сумніву, це культурна, духовна, національна держава вищого рівня світової ієрархії.
Україна завжди була і є у центрі світового перебігу подій. Та чомусь, лише у тих випадках, коли треба щось у нас забрати, запозичити, навчитися, привласнити, захопити чи використати. Ми навчили поляків культури, литовців звичаїв, білорусам дали волю, татарам притулок та етнічні землі, а своїх «дорогих» братів росіян – ми виховали. А взамін отримали війни, голодомори, репресії, поневолення, викривлення історії, деформування культури і духовності. Українці як нація і держава — унікальні. Зародження української держави, культури та нації має своє етнічне русло. Та це не рятує нас від того, що ми опинились в центрі історичної несправедливості. Україна двічі була жертовником Європи у Першій та Другій світових війнах. Та більш як 500 років терпіла гніт та утопічну патологію «політико-економічної п’явки» під назвою московитівський імперіалізм.
У недалекому 1991 році, 24 серпня разом із нашим молодим поколінням, всупереч усім історичним трагедіям, постала зі крові героїв та духу митців нова незалежна Україна. Вирвавшись із «залізної клітки», немов маленька пташка, зробила свій перший політ. Хтось безмежно радів, хтось сердився, а дехто просто плакав… «Ось, нарешті, свобода, незалежність, власний президент, парламент, мова, закони» — говорили в народі. Україна вилетіла у світ, немов наречена свободи, навіть не побачивши, яке придане їй подарував колишній СРСР. Радість незалежності та перші кроки підйому з колін затьмарили очі української нації. Звісно ж, незалежність це свято, це відродження держави, її політична консолідація, проте біда ніколи не спить. Разом із виходом із СРСР, Україна потягла за собою його пережитки: непотрібне комуністичне сміття та зіпсоване партійне поріддя.
У свої перші роки самостійності Україна зуміла досягти успіху на політичному рівні. Відбулось представлення політичних сил, законопроектів, проведено вибори. А найголовніше, в липні 1996 року ВРУ прийняла нову Конституцію. Проте Україна та її народ вручили владу в руки тих людей, що не були по праву цього варті. Адже були не готові до цього, морально і політично. Якось дивно, В. Чорновіл, який так плекав Україну і безмежно її любив, помер за сумнівних обставин. Ті ж «шістдесятники», які спричинились до незалежності України, не отримали керівних посад. Натомість прийшли «партійники» старого радянського загартування. А компартія, яка повинна була навіки-вічні покоїтись із Союзом, ще й отримала велику кількість мандатів у новому українському парламенті. Ось які реалії тодішньої незалежності, які зараз засуджує свідома українська молодь.
Уже звично говорять, що 90-ті роки – це доба «хуліганів», «мільйонерів» і «жебраків». Та недарма, коли в Україні був дефіцит товарів, люди жили бідно, економіка держави переживала період так званих «штучних ривків». Українська «номенклатура» купалась у своїх мільйонах, внаслідок фінансових махінацій та штучної девальвації грошової одиниці. В той час, коли не було у що вдягтись та закупити продукти харчування, наші політичні мільйонери жили з народної кишені. А от тодішні рекетири (хулігани) та, за сумісництвом, неофіційні захисники партійних мож-новладців, обдирали Україну, як липку, масовими мародерствами.
Ми, українська молодь, ровесники незалежності, зараз визнаємо, що нічого суттєвого не змінилося. Бачимо, що досвід фінансових спекуляцій залишається і в сучасному українському суспільстві. А усі колишні «бандицькі» схеми відмивання грошей і тіньової економіки легалізувались та працюють на рахунки великого бізнесу олігархії. Чому так думаємо? Бо можемо об’єктивно оцінити тодішній та сучасний стани речей в Україні. Ми бачимо, як деградує свідома українська молодь. Адже шляхів до самореалізації обмаль. Нам бракує повітря у сучасному корумпованому просторі молодої України. Бракує політичного та економічного підґрунтя. Адже неможливо творити державу, коли перед тобою закрита «партійна клітка», до якої запускають за VIP-запрошенням.
Україна пережила 90-ті, з гірким досвідом корупції й бандитизму під невидимим контролем Кремля. Настав початок ХХІ століття — нова доба інформаційного суспільства. Закінчувався термін правління другого Президента України Л. Д. Кучми. Україна поступово виходила із застою. Нова доба державотворчих процесів настала для нашої нації. Українська держава піднялась із ковпака своєї політичної орієнтації, народ зрозумів, що повинен творити власну історію, політичну й економічну. У 2003 році пік народного терпіння вибухнув першою в незалежній Україні Помаранчевою революцією. Народ зробив великий крок до свого свідомого майбутнього, самовизначення та орієнтації. В державі настала доба свободи слова, вибору. В результаті, українська нація обрала нову владу, плекаючи надію на зміни в країні.
Події 2003-2004 рр. стали рупором для українців та проявом національної свідомості. Українці постали перед, так званим, новим політичним ладом. Проте пізніше переконались, що з того політичного осередку вдалого для них вибору не було. Олігархія, політичне «кумівство» та пережитки корупціонерських ланцюжків процвітали в той час, коли народ із великою силою вірив у «рожеву мрію» під назвою: «Українська влада з народом». Новий Президент та Уряд нічого не змінили. «Тіньова» економіка, збільшення числа мільйонерів і низький рівень життя населення, розкол політичних сил держави — такі були плоди великих обіцянок В. Ющенка. Він не зміг навести порядок у державі, адже був скоріш економіст, а не державотворець та радикальний реформатор. Та це було затишшя перед великою бурею для нашої молодої держави.
У 2008 році Україна провела найбрудніші за всю свою історію вибори Президента. Вибором народу знехтували, внаслідок фальсифікації виборів олігархічні клани призначили на престол української держави «кримінального авторитета» В. Януковича. Людина, яка у 90-х займалася грабежами та розбоєм, сиділа у тюрмі, в кінцевому результаті — стала Президентом України. Для кожного свідомого україця це був абсурд, як і для західної світової політичної спільноти. Як пізніше стало зрозуміло, В. Янукович — ставленник Кремля. За свій президентський термін новоспечений президент висміяв Україну на міжнародному рівні своєю політичною, економічною, культурною та історичною тупістю. Натомість дав зрозуміти, що процес росіянізації на Україні розпочато, що деребанити майно та державні кошти між своїм олігархічним кодлом — це воістину президентська справа. У ці важкі роки Україна вгрузла у російське політичне й ідеологічне ярмо. Наша молода країна потонула в корупції та соціальній бідності. Янукович, його сім'я та прибічники стали володарями українського державного капіталу. Під чіткими інструкціями Кремля Віктор Федорович перетворював Україну на російську маріонетку із диктаторським політичним режимом, знищуючи культурні цінності нації, нехтуючи людською гідністю та правом вибору. Тодішня влада зробила все для того, аби Україна стала російською провінцією, а її народ — політичним голодранцем.
Те, що зробила для України бандицька влада Януковича, не пробачив народ. Терпіння було недовгим, українці знову вийшли на «майдан». Через десять років для нас то був «майдан крові», національної самопожертви і патріотичної боротьби з проросійською узурпаторською владною верхівкою нашої держави. Україна встояла. «Революція гідності» показала, що таке свідома, сильна і політична українська нація, що Україна жива, що її народ — творець власного майбутнього. Проте ціна нової свободи була найвища — людські життя. Український героїзм, виплеканий історією, відбився у по-діях цього важкого для України року.
Ми повалили і засудили стару зубожілу владу. Відбулось повне її перезавантаження. Українська держава за такий довгий час відчинила свої двері перед ЄС, НАТО. Україна постала перед очима молодого українця у своєму новому амплуа. Зовсім недавно ми обрали нового Президента. Та не встигли загоїти рани від народної революції, як над країною нависла несправедлива війна. За 23 роки незалежності, цього року українцеві відкрились очі на те, що таке «путінська» Росія, що таке українська «владна» армія, що таке національна ідея та що таке війна?! Ми зрозуміли, що за два десятиліття наш народ «викохав» змію на шиї своєї держави, назва якій російський псевдобратній народ. Той, що в цей час веде безчесну інформаційну, політичну, економічну та фізичну війни проти України та її нації. Українці вже вкотре переконались, що російська «коричнева чума», ніколи не буде гідна називатися нам братом. Наш народ зрозумів, що справа революції ще незавершена. В умовах війни ми бачимо, як негідно та підло поводить себе Росія, проте боляче те, що й українська влада дозволяє їй це робити. Сьогодні гине молодь України, кожного дня на жертовнику української державності опиняється нове життя. А штатні генерали-запроданці напихають кишені за рахунок народу. Бачимо тільки перформенс і піар у засобах масової інформації, далекий від стану речей на фронті. Тепер українці добре розуміють, що війна — це, насамперед, гроші, а вже потім боротьба за свою територію, за народ, за Україну. Тим не менш, спостерігаємо сьогодні саме такі гіркі реалії. Наші «щирі» українці у погонах та патріоти з банківськими рахунками заробляють на бідному солдатові, який хоче вберегти своє життя за останню віддану копійчину. Народні гроші, нібито, доправляють на потреби фронту, проте доля цих коштів нікому невідома. «На початку бойових дій у зоні АТО допомоги з боку влади і керівництва не було. Два тижні я воював у спортивному костюмі, позаяк військова форма згоріла. Продуктів майже не було, води теж. Ми були під пекельним вогнем з боку РФ та бойовиків сепаратистських угруповань. Кошти, які збирали люди, я не бачив. Воювали у, так би мовити, чужому для нас краї. Не розуміючи кого ми захищаємо?!», — каже прикордонник Юрій. Де та справедливість, за яку склала голови «Небесна сотня», де та пролюсторована влада і правдива політика? Нема… Україна хоч і сильна, наш народ волелюбний, проте удар у спину від свого сина завжди дуже болючий. Народ усвідомлює, який тягар впав на плечі сучасної української влади: економічна криза, пуста казна, воєнні дії у зоні АТО, важка політична ситуація. Та ці факти не дають ніякого морального права безкарно нехтувати життям українців у такий нелегкий для країни час. Трагічні роки історії України навчили нас терпіти біль, несправедливість, безчестя, і цього на сьогодні вже достатньо. Ми велика нація, виправдана своїми ділами і досягненнями, тому влада повинна жити заради нас та працювати на благо миру України.
Цьогорічна 23 річниця незалежності України для нас символічна. Попри важкі моменти війни, вона є новим рубежем для України, її переродженням. Наша нація — спільнота героїв. І сьогодні свято Дня Незалежності є історичною мотивацією для свідомого українця. У цей час ми, водночас, вітаємо незалежну Україну і боремося за її свободу і цілісність. Доля України в руках народу, в доблесті героїв, у діяннях патріотів. Вшанування великого державного свята зараз накладає на нас подвійну відповідальність за її світле й мирне майбутнє. І ми, українці, повинні завжди пам'ятати, що наша сила в єдності, з нами Господь Бог, з нами правда і воля святая.
Віталій Слука.
