Ще одного воїна Жовківщини, що захищав територіальну цілісність і незалежність нашої держави на східних рубежах, Бог покликав до свого небесного легіону. Минулої неділі велелюдно й з усіма військовими та християнськими почестями провели в останню путь равчанина, 37-річного офіцера Володимира Збишка, який героїчно загинув, повертаючись за пораненими побратимами.
Війна — це завжди море ненависті, сліз і крові, пролитої безневинними людьми, які прагнули захистити своїх рідних та Батьківщину від імперських зазіхань. Україна оплакує своїх синів-героїв. А тим, хто їх чекав удома, більше нічого не залишається, як просто, впавши на коліна, безперервно ридати від невгамовного болю і від втрат, про які, здається, вже ніколи не зможе забути ніхто.
Чорною пташиною прилетіла трагічна звістка у прикордонне місто Раву-Руську. Від страшного пекучого болю втрати здригнулося серце батька, матері, дружини, рідних та друзів. Равчани із великим сумом сприйняли новину про загибель земляка і бійця Володимира Збишка. У п’ятницю очікували кортеж із тілом героя. Незважаючи на пізній вечірній час, равчани разом із дітьми численно вийшли обабіч дороги й зі запаленими лампадками під вигуки «Герої не вмирають!» зустріли земляка-героя. Рава-Руська запалала численними свічками пам’яті. У суботу священики міста відслужили парастас за упокоєння душі полеглого Володимира.
Ще заздалегідь до запланованої години похорону люди почали збиратися на подвір’ї родини Збишків. Незважаючи на просторе обійстя, охочі попрощатися з Володимиром юрмилися аж на вулиці. Коли домовину з тілом винесли надвір, ніхто не міг стримати сліз. Найбільший біль непоправимої втрати пронизував серця рідних, сусідів, друзів, однокласників. Священик о. Іван Іваничко, настоятель церкви Великомученика Юрія, виголосив зворушливу проповідь прощання із героєм, який віддав найдорожче, життя, за майбутнє України:
— Пригадую, 1 листопада 1989 року у Раві-Руській велелюдно зібралася громада, приїхали численні гості, коли дізналися, що на міському цвинтарі є чудовий монументальний пам’ятник. Мати тримає на руках свого сина, січового стрільця, і дивиться у далечінь, бо вболіває не лише за свою кровинку, а й за весь український народ. У цей день виступали старші люди, які пам’ятали січових стрільців, дякували за їх героїзм.
Бог вислухав нашу молитву і дав безкровну незалежність. Ми були у захваті і не вірили, що це правда. Нині події столітньої давності повторюються, віддзеркалюються, як на фотографії. Стоять біля домовини і батько, і мати, уся родина й не вірять, що їх любий син відійшов у потойбічний світ. А чим завинив? Захищав свою рідну українську землю.
Велелюдна траурна процесія із незчисленною кількістю вінків, квітів рушила вулицями Рави-Руської на центральну площу міста. У центрі уже зібралися тисячі людей, щоб вшанувати земляка і героя. Такого численного зібрання навіть важко пригадати, мабуть вийшла і равська громада, і приїхали мешканці ближніх сіл та міст. Від районної влади в останню путь провели героя голова Жовківської районної ради Тадей Швай і перший заступник голови Жовківської РДА Надія Щур. Військовий духовий оркестр виконував сумні прощальні мелодії. Гімн України підхопили усі присутні.
Капелан 5-го батальйону о. Олег Владнюк виважено і скорботно розповів про службу і знайомство з В. Збишком:
— Володимир приїхав обстежити серце, яке його чомусь тривожило. Лікарі оглянули й сказали, що усе добре. А коли помер, зауважили, що, мабуть, щось таки відчував. Володимира підтримали: «Не бійся, 15 січня буде ротація, поїдеш додому, побачиш рідних, відпочинеш і все пройде». Та, на превеликий жаль, не судилося. Ротації не відбулося, хлопці й нині там і навіть не змогли приїхати на похорон, але телефонували, що духовно вони з нами.
6 січня ми з Володимиром були в одному селі, чекали вечері. Чули у новинах, що усім військовим готують кутю. Та, на жаль, вона до нас не дійшла. А потім місцеві жителі принесли нам основну різдвяну страву зі словами: «Будь ласка, не залишайте нас, захищайте і надалі!». 7 січня ми відправили різдвяне богослужіння. Я попросив Володимира бути моїм дяком, бо він найближчий до церкви. Помолилися разом із хлопцями. Володимир, можливо, дякував вперше і, на жаль, уже востаннє.
Потім бачився з ним ще де-кілька разів. Коли Володимир не міг підійти, то махав рукою і завжди усміхався, як нині на цій фотографії. Це помітили усі побратими, усмішка не сходила з його обличчя. Навіть, коли забирали тіло із моргу Лисичанська, працівниця зауважила, що покійний трішки усміхається.
Останній раз бачив Володимира на Водохреща. Тоді уже посилились перестрілки, й не було можливості відправити Службу Божу. Я крадькома освятив воду для хлопців і помолився за них. Що трапилося у ці дні? Дуже багато новин розповідають про події, деколи неправдиві. 20 січня почалася атака, крізь туман хлопці розгледіли танки, які їхали на них. Військові почали відбиватися. Росіяни зрозуміли, що не можуть заволодіти 31-м блокпостом. Наші відбили атаку. Після того агресори бомбили декілька днів мінами і «Градами». З метою збереження життів українські бійці були змушені сховатись в укриття. Коли вогонь припинився, знову пішли танки. Хлопці тримались, допоки були боєприпаси. Опісля було прийняте рішення відступати у с. Кримське.
21 січня наші просилися прорватися на БМП на 31-й блокпост через пост Сармат, що між с. Кримським і 31-м блокпостом, щоб забрати побратимів, зокрема тіло Василя Васильовича, якого убив снайпер під час атаки. Володимир керував бойовою машиною, але хлопці зрозуміли, що не можуть прорватися. Повертаючись назад, Володя до половини висунувся із БМП. У цей момент міна влучила прямо в тіло і навіть не розірвалася. Володимир не відчув навіть болю. Загинув миттєво.
Священик о. Олег просив молитися не лише за душу Володимира, а й за Василя Васильовича, тіло якого родина не може забрати із зруйнованого бліндажа і поховати. Водночас благав — не тримати ненависті, яка руйнує нас зісередини, а молитися і прохати миру та навернення ворогів.
Народний депутат України Володимир Парасюк висловив співчуття родині загиблого і подякував батькам за те, що виховали такого мужнього сина, патріота рідної землі, справжнього товариша. «Він віддав своє життя за сильну державу зі свідомими громадянами, де немає корупції і, зрештою, за кожного з нас, за наше майбутнє», — наголосив В. Парасюк. — І якщо стоятимемо перед вибором, згадаймо героя Володимира, і він покаже нам правильну дорогу. Нині наш святий обов’язок — продовжити бойовий дух полеглих, всіляко підтримувати наших військових. Ми не станемо на коліна перед окупантами!».
Під мелодії траурних пісень «Плине кача» і «Пробач, мамо, за чорну хустину» велелюдна траурна процесія рушила у церкву Вмуч. Юрія для спільної молитви за упокій душі полеглого Володимира. Відтак остання путь пролягла на цвинтар, місце вічного спочинку. В. Збишка поховали біля могил січових стрільців. Зібрані волонтерами кошти для допомоги рідним батьки передали військовим 24-ї бригади.
Життя равчанина Володимира Збишка обірвалося зовсім рано. Останні місяці він стояв на захисті інтересів України, боровся за таку державу, за яку загинуло багато українців, і яку ми з вами зобов’язані відстояти в ім’я світлої пам’яті наших героїв. Це його за-повіт нам. Тепер Володимир молитиметься у небі. Благаймо, щоб Господь врятував нас від війни, щоб зберіг і благословив нашу рідну Україну!
Уляна Лащівська,
Віталій Слука.
