Війна на сході України торкнулася кожного з нас. Усі ми відчуваємо її жахи, переживаємо за кожного бійця української армії, який у небаченій до сьогодні жахливій гібридній війні воює із вчорашньою братньою Росією. Не оминула війна і Жовківський район. Наші знайомі, друзі, рідні сьогодні захищають кордони від агресора на Донбасі.
З одним із наших бійців АТО вдалося поспілкуватися часопису «Відродження». Наш співрозмовник – куликівчанин, доброволець, військовий 80 бригади (3 батальйон) – Петро Володимирович Височанський.
Петро Володимирович народився в смт. Куликові 12 липня 1969 року. 1976-го закінчив Куликівську середню школу. 1988-1989 роки — служив в Афганістані. Після закінчення Харківського фінансово-економічного інституту працював на Куликівській взуттєвій фабриці. У серпні 2014 року добровольцем пішов у зону АТО. Сьогодні Петро Володимирович є головою громадського формування з охорони правопорядку та державного кордону в смт. Куликові. Про військового говорять його нагороди, адже їх у Петра Височанського чисельна кількість, зокрема він нагороджений Указом Президента України орденом «За заслуги ІІІ ступеня» (2016 р.), пам’ятною медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон» (2017 р.), відзнакою ГО «Об’єднання патріотів «Сильні духом» «За бойове поранення ІІ ступеня» (2016 р.) тощо.
— Розкажіть, де Ви працювали до початку Антитерористичної операції і коли Вас призвали до лав Збройних Сил України?
— До того працював удома, займався ремонтом машин. Спочатку я приєднався до волонтерів, на Яворівський полігон довозили все необхідне для 80 десантної бригади. Одного разу, коли завезли товар, я побачив «реальних» бійців: це були діти по 20-22 роки. Не витримав. Звернувся у військкомат і записався добровольцем в армію.
— Де географічно Ви перебували у зоні проведення АТО і що вразило під час військових дій?
— Спочатку був на навчанні впродовж 1,5 місяця на Яворівському полігоні, де чіткі тренування проводили французькі легіонери. Нас готували для особливої цілі — відстоювати Донецький аеропорт. На початку листопада 2014 року 50 осіб чотирма машинами виїхали на Схід, у м. Константинівку. Там зайняли свої позиції, тобто облаштувалися в покинутій школі-інтернаті. Через два тижні приїхала решта наших із Яворова.
У Донецькому аеропорту стояв 90-й батальйон, а наші мали їх змінити десь приблизно через місяць. Однак настав критичний момент, і наші поїхали на допомогу на елтебешках, відразу потрапили під обстріл, були поранені. В той момент я зрозумів, що треба їхати на допомогу, і поїхав, а за мною – ще три екіпажі. Діяти і ще раз діяти! Діватися не було куди, і страху не було. Думалось лише про побратимів, які можуть загинути.
Нас скерували в Піски, і там ми виконували своє завдання. Одночасно тримали оборону, а ночами заїжджали в аеропорт, де 1,5 кілометра – дорога смерті (постійні обстріли), доставляли побратимам продукти харчування, вивозили поранених, змінювали дислокацію. Усередині грудня 90-й батальйон ми вивезли в аеропорт, наші не прийшли ще (був наказ не ризикувати військовими, оскільки посилилися обстріли в Пісках). Фактично впродовж 5 днів 14 чоловіків-елтебешників тримали подвійну оборону. Щодня було по три, по чотири години бою, артобстріли. Важливо, що тоді не було поранених.
Кінець 2014 року – обстріли були мало не щодня, 16-го нас дуже обстріляли, поранені були. Снайпери чатували на нас. Хотіли усунути, ворожа сторона розуміла, що без нас аеропорт не вистоїть. Аби нами не ризикувати, скерували бригаду у Водяне.
Це відбулося 6 січня 2015 року. І вже з Водяного щоразу їздили, щоправда 6 км, а не 2, в аеропорт із допомогою. У січні 2015 року в Донецькому аеропорту отримав поранення, довго лікувався, а згодом був комісований.
Дякувати Богу, залишився живим і повернувся додому.
— Які настрої були у місцевого населення? Ваше враження.
— Я ніколи не міг зрозуміти, як так може бути, що люди в одній країні мають різний менталітет, але на Сході я дійсно побачив, що таке можливо. Більшість населення — це реально байдужі люди. Більшість місцевих до українських військових ставились досить нормально, але були й такі, які бачили у нас лише ворогів.
— Які соціальні гарантії отримуєте сьогодні від держави і чи відчуваєте підтримку на місцевому рівні?
— Звичайно, отримав статус учасника АТО. Є розуміння з боку місцевої влади, область долучається. Завжди нас запрошують соціальні служби на зустрічі, спілкуються з нами, надають психологічну підтримку, кому потрібно. Маю пільги на комунальні послуги, безкоштовний проїзд. Щоразу в управлінні соцзахисту військовим пропонують реабілітаційні путівки, і я нею скористався. Отримав земельну ділянку під садівництво, оскільки правом на землю під індивідуальне будівництво скористався вже раніше. Дякуємо і за це.
— Дайте, будь ласка, пораду військовим, які зараз перебувають на передовій та повернулись із зони АТО?
— Не потрібно боятися йти до психолога, не існує певного кліше або «плями» на людині, яка була на війні. Солдати мають виїжджати в зону проведення бойових дій з упевненістю, що сім’я їх чекає, а фахівці завжди їм допоможуть. Проблеми, які виникають, слід вирішувати і не затягувати, оскільки вони можуть ускладнитися не лише для військового, але й для оточуючих.
Наш кореспондент.
