Кожен вкладає у слово «війна» свій зміст. Хтось завмираючи дивиться теленовини, хтось із острахом везе бійцям харчі. А є чимало тих, хто сміливо бере зброю і веде бій із ворогом заради ліпшого майбутнього своєї Батьківщини — України. Саме з одним із таких бійців АТО вдалося поспілкуватися часопису «Відродження». Наш співрозмовник — крехівчанин, студент Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, засновник та тренер спортивного клубу «Аскет», сапер 43 артелерійської бригади — Богдан ГОЛУБ.
— Із кінця 2013 року українці борються за свою державу: шлях цей непростий — від мирних акцій до воєнних дій. Події ці впливають на кожного по-різному. Що ж Вас спонукало йти в АТО?
— Як і кожна свідома людина, я не мав бажання йти воювати і стріляти, однак потрібно було приймати рішення. Я вирішив: якщо принесуть повістку, я йду, бо добре розумів, що з моєї сім’ї батько не піде, та й брат також не до такої справи. Із сусідом-другом підготувалися до того, якщо нам прийдуть повістки, то обоє йдемо захищати Батьківщину. Так сталося, що повістки нам принесли одного дня.
— Де Ви були у зоні антитерористичної операції і чим займалися?
— Саме була четверта хвиля мобілізації, січень-лютий 2015 року. Я був сапером у складі 43 артилерійської бригади. Конкретно розповідати, де саме дислокувалась бригада, не маю права, це державна таємниця, єдине скажу, що це була Донецька область, проте не передова.
Я разом зі своїм другом Володимиром Котом займався виключно вибухотехнікою. Нас було троє саперів, ще із-під Києва Віктор Кононов, до речі, етнічний росіянин. Спрацювалися усі й подружилися — ми два рядові солдати і старшина. Віктор коли дзвонив своїм рідним, розповідав із усмішкою, що спить поміж двох бандерівців.
Ми займалися обороною, замінуванням підступів (тобто звідки може їхати бронетехніка, там ставили мінні загородження і за цим слідкували), убезпечували табір від різних диверсійно-розвідувальних груп тощо. Наша робота була ситуативною. Було й багато фальшивих замінувань, дитячих дуростей.
— Як на війні змінюється людина, її погляди, переконання, життєві цінності?
— Фактично вони не змінилися, однак почав цінувати набагато більше те, що маю. Якщо кілька років тому ніхто не міг уявити, що розпочнеться війна й гинутимуть люди, то для нас тоді набагато більшими проблемами були матеріальні блага. Сьогодні ж, після АТО, насправді ціную родину, родинні звязки, тішуся, що поряд найрідніші, є можливість займатися улюбленою роботою.
До речі, великою цінністю для мене є дружба, зокрема із Володимиром. Хоч ми й різні люди, позаяк маємо різні погляди на життя, проте у найважчі хвилини розуміємося з півслова, є підтримкою один одному. А загалом дружба немає кордонів, і не важливо, чи людина іншої національності, раси, віросповідання. Якщо вона показала себе так, як треба, то за таку людину навіть не шкода віддати життя. Цікавий факт. Коли ми вже збиралися додому, то я був змушений їхати автостопом, оскільки мав
на руках щеня, а Володимирові Коту, другові, радив їхати поїздом. Він же відповів: «Ми повістки брали разом, й додому повернемося разом».
— Можливо, пригадаєте випадок у зоні АТО, який перевернув вашу свідомість?
— Був випадок на навчальних стрільбах. Я стояв, а інший солдат сидів на бронемашині. І коли по нас пішла автоматна черга, із мого боку куля, яка летіла, повз мою голову пролетіла, а йому потрапила в область тазу. Саме тоді замислився, що ніхто не знає, що його чекає наступної хвилини. У кодексі самураїв записано, що до смерті потрібно бути готовим кожен день і кожну мить. Тому не можна відкладати такі важливі речі, як сповідь, як
вибачення. Відкладати не можна, треба жити зараз і вже.
— Що б ви хотіли побажати звичайним громадянам нашої держави?
— Я бажаю усім щастя. Зазвичай щастя зичать за столом, коли всім весело, усе добре. Але що нам потрібно для щастя? У східній літературі читав про такий пункт, як почуття виконаного обов’язку. Саме цього почуття хотів би усім побажати. А якщо хтось не знає про свій обов”язок, то знайти його й зрозуміти, що має робити у тому світі.
Яніна ТАРАСІВ.
На світлині: Володимир Кіт (зліва) та Богдан Голуб (справа).
