Завершився творчий конкурс, організований нашою газетою. У ньому взяли участь школярі 8-11 класів з усіх куточків Жовківщини. Компетентне журі визначило переможців. Сьогодні друкуємо три найкращі роботи, надіслані на адресу редакції.
Колись давно, коли ззовні я була маленькою шестирічною дитиною, а всередині в мене було безліч запитань без відповідей, які так намагалася знайти, я сиділа на кухні зі своєю прабабусею. Вона хапалася за безліч справ, незважаючи на те, що їй було вже 80 років. Я нетерпляче крутилася на стільці, спостерігаючи за кожним рухом бабці. Вона присіла, взяла в свої стомлені та поморщені руки туге тісто та почала ліпити вареники. Мені шалено хотілося допомогти їй, і я спробувала відтворити її маленький шедевр. Зрозуміло, що в мене не виходило, але вона мене дуже хвалила. Я була надзвичайно зацікавлена цим дійством, адже навколо витали ніжні аромати їжі, а домівка була прикрашена красивими іграшками. Мимоволі запитала:
— Бабусю, а що ми святкуємо?
Вона лагідно глянула на мене і відповіла:
— Люба, сьогодні прекрасний день — переддень Різдва. А вечір, що прийде за кілька годин, не менш чарівний – це Святий Вечір. Взагалі, Різдво – це народження Ісуса Христа, а під час Святого Вечора люди зустрічають зірку, яка вперше сповістила про народження Месії.
Це ще більше заінтригувало. В голові з’явилося безліч питань, і хотілося якомога швидше задати їх бабусі. Вони полилися з уст неперервним потоком, але бабця була якоюсь загадковою, вона неначе не чула цих запитань. Бабуся зупинила мене і сказала:
— Діаночко, послухай мою розповідь. Я сподіваюсь, що вона закарбується в твоїй пам’яті, а всі запитання зникнуть. Вона знову подивилася на мене, але тепер вже якимось затуманеним поглядом. І тоді почала оповідати:
— Це було дуже і дуже давно, в 1940 році. Мені було всього 16 років. Що й казати – молода, недосвідчена і, за словами оточуючих, з неймовірною чаруючою красою дівчина. В моєму серці не було нікого, а думки були зайняті лише хатньою роботою та своїми меншими сестрами і братиком. Під час свят все залишалося досить буденним. Лише додавалося трохи веселого настрою, який швидко зникав при думці про те, як ми проводитимемо ці свята. Часті репресії, утиски, пригноблення, знущання – все це змушувало серце в страху битися швидше. Ми з моїми батьками надзвичайно боялися, що цей Святвечір може закінчитися сумно. Ми і не знали, чого чекати – а, можливо, в нашу домівку ввірвуться та схоплять всю родину. Але ми всіляко намагалися відігнати ці думки подалі. Тому готувалися до свята з великим натхненням, коли біль та страх покидали наші серця. Взагалі, щороку ми, сідаючи за стіл, дотримувались усіх сімейних традицій. На столі завжди стояло 12 пісних страв, які символізували 12 апостолів, а королевою цього вечора була кутя. Ми утворювали кубельце із сіна в центрі столу, а всередину клали горщик зі запашною кутею, прикривши хлібом з дрібкою солі. Також існувало повір’я: якщо зерна куті піднялися через вінчик – це на добробут, а запали – на лихо. Загалом, кожного року ми старалися проводити Святвечір всією родиною, адже вважалося – якщо людина святкує поза сім’єю, то надалі вона блукатиме світом, почуватиметься незатишно та одиноко. Цього, 1940 року, ми не оминули Святого Вечора. Він став особливим для мене, хоча спершу нічого надзвичайного не відбувалося. Лише можу сказати, що це був перший рік, коли я послухалася своїх настирливих подруг та напередодні Святого Вечора пішла з ними ворожити. Я вважала це пустою тратою часу, але їх було не переконати. Отож, 5 січня ми сіли ворожити на кращу долю. Дівчата всіляко намагалися побачити свого судженого. Я ж сиділа збоку та тихенько підсміювалась. Але на одне ворожіння все ж погодилася. Кожна, в тому числі і я, зробила для правого чобота вустілки з сіна, що лежало на покуті, а перед сном поклала під подушку, приповідаючи: «Хто мені судиться, той сю ніч присниться!». І справді, в ту ніч сталося диво. Уві сні я чітко побачила обличчя молодого юнака, який дивився на мене і мимоволі пропалював мене своїм поглядом. Я прокинулася в холодному поту і весь день намагалася про це забути, хоча це ніяк не вдавалося.
Отож, цей Святвечір почався так, як завжди. Ми погасили світло, запалили свічку та чекали появи на небі першої зірки. Тоді ж глава сімейства, мій батько, піднявся з-за столу та промовив молитву за померлих. Після цього ми вже всі разом помолилися за теперішнє життя, тато роздав усім по шматочку проскурки, і тоді сіли до столу. В цей момент я підняла очі та нарешті побачила по-справжньому свою домівку: на покуті стояв величезний дідух; височіла красива зелена ялинка, прикрашена позолоченими горішками та яблуками, сріблястими ангелами, мандаринками та яскравими цукерками; на столі стояли страви, які манили своїм запашним ароматом. Я глянула на все це іншими очима, і мені це неймовірно сподобалось. Нарешті відчула справжній дух свята. Мене повернув до реальності голос мами, який закликав до куштування їжі. Я хотіла з’їсти все й одразу, адже перед такими стравами важко втриматися. Тут і борщ з вушками, і вареники, і оселедець, і узвар, і, звісно, кутя та багато інших. Вечір пройшов на славу, ми встигли і поспілкуватися, і поколядувати. Я вже прибирала зі столу та зовсім не очікувала гостей. Аж раптом в двері постукали. Мама пішла відчиняти, і через кілька секунд я почула виразний шум та стукіт чобіт. В оселю зайшло п’ятеро юнаків, які почали завзято колядувати. Дивлячись на них, я раптом побачила того, кого зовсім не чекала. Серце похололо, забилося з неймовірною частотою. Це був він – хлопець зі сну, який згодом став батьком твоєї бабусі… Сподіваюся, що зараз він щасливий, і на небесах він не має ніяких турбот.
Вона замовкла, а я, маленька дівчинка, намагалася зрозуміти все те, що прабабця розповіла. Цього вечора, як вона і казала, вся наша родина зібралася за одним столом. Після цього я пішла спати, але ніяк не могла заснути. В голові роїлося безліч думок, тому я встала та пішла на кухню, аби випити молока. Але там побачила свою бабусю. Вона стояла навколішки в одній лише нічній сорочці. Я зрозуміла, що вона веде розмову з Богом, і втекла, аби не заважати їй. Через кілька днів вона покинула нас назавжди…
Через деякий час я поділилася враженнями тієї ночі зі своєю мамою. Вона пояснила мені, що бабуся пішла з цього світу, скинувши весь тягар завдяки молитві. Мама сказала, що бабця завжди підтримуватиме нас, де б вона не була…
Бабуся навчила мене багатьом речам. На її прикладі я зрозуміла, як потрібно любити свою родину, шанувати звичаї та бачити в дрібницях справжню суть. Я сподіваюся, що кожен з нас не забуватиме тих прекрасних традицій, що колись заклали наші славні предки, і в моїй душі палає надія, що після моєї розповіді вам захочеться піти до своїх рідних, поспілкуватися з ними чи просто заспівати гарної коляди. Отож, проведіть ці різдвяні свята гідно, й аби кожна мить закарбувалася у вашій пам’яті назавжди!
Діана Іньшина,
учениця 9 класу
Зашківської ЗОШ.
