З дня на день ми постійно спостерігаємо за трагічними сторінками війни на Сході України. Материнське серце розривається від туги, а міцне батьківське плече ламається від жалю та розпачу. Гине цвіт української нації, гинуть наші молоді хлопці. Жертвують свої життя світочі майбутнього України у несправедливій, безпідставній «путінській» війні.
Хоробре серце, чиста патріотична совість і тендітна юнацька душа — таких наших молодців, змушує гіркий час війни класти свої голови за мир і спокій в рідному селі, місті, державі. Без належного військового спорядження, озброєння з гарячим патріотичним серцем йдуть наші хлопці воювати за батьків, за жінку, за дітей, за нас з вами…
Україна бореться і не кориться. Кров застигає в жилах, коли ми спостерігаємо за тим, як топчуть і рвуть цвіт рідної нації. На жертовнику української соборності сьогодні опинилося нове життя. Чергова втрата розкотилася по Жовківщині великим болем і тугою. Цього разу своє життя за Україну віддав 22-річний уродженець с. Річок Андрій Панечко. Молодший сержант Андрій Панечко, командир відділення БМП-2 був мобілізований 21.05.2014 року до в/ч А-0998 м. Яворова (24 окремої механізованої бригади). Загинув у зоні АТО 1.08.2014 року. Ще кілька місяців тому нікому й на думку не спадало, що на Жовківщині разом із хлібом насущним збиратимуть обжинки страшної війни. Ми не думали, що із лона жовківської землі заберуть найцінніше — невинне, молоде життя.
День 6 серпня у с. Річки Жовківського району запам'ятають як день пам’яті про героїв. У рідній домівці Андрія Панечка чути плач, сльози скорботи, материнські прощальні слова. Страшно й сумно бачити жахливу картину, коли мати ховає свого сина, а рідна земля стає його вічною, сірою домовиною. Рідна дорога для Андрійка проклала свій останній маршрут, осипаний пелюстками квіток. Та дорога і земля, де ступив свої перші кроки, де пройшли дні щасливого дитинства, де вперше пройшов із дівчиною. Сьогодні все це стало пусткою.
Важка атмосфера витала цього дня в Річках, навіть з неба капали дрібні поодинокі сльози, які додавали смутку в серця краян, що прийшли попрощатись із молодим патріотом. Віддати шану і провести в останню путь річківського героя прийшли всі: рідні, друзі, однокласники, уся сільська громада, жителі прилеглих сіл, представники влади району, бойові побратими. Прощався цього дня із Анрієм його рідний край. Похоронну церемонію загиблого героя взяли на себе місцеві священики, зокрема отці з Жовкви, Лаврикова, Потеличів, Синьковичів, також курсанти Академії Сухопутних військ України та військовий оркестр.
Сумні й тривожні мелодії заграли, коли рушила похоронна процесія в останню путь загиблого річківського героя. Дорога свічок та квітів відкрила для Андрія свій прощальний шлях, прощалась і з хлопцем його рідна домівка. Під звуки військового оркестру, урочисто і, водночас, велично, вся громада рушила на прощальну молитву за упокій душі загиблого солдата.
«Андрійко був дуже гарний і добрий хлопець. Завжди веселий, товариський, спокійний та роботящий, — розповідає про хлопця завідувач Народного дому Мирослава Панечко. — Брав активну участь у культурному житті села, різноманітних заходах та концертах. Ви не повірите, наскільки це була добра дитина! Я його знаю змалечку. Андрійко постійно всміхався, таким був веселим і життєрадісним. А як любив він Україну, був ревним її патріотом. Ніколи не чула про нього нічого поганого і ніколи б не могла такого сказати. Коли б не попросила в Андрія допомоги, він зажди допомагав. Чи то пісню співати, чи танцювати, чи захід провести, він ніколи не відмовлявся. Страшно навіть уявити собі, що його вже немає. Прикро, що саме такі хороші жертви забирає у нас Бог, в ім’я свободи і волі нашої держави».
Своїми позитивними відгуками про Андрія поділилися з нами і річківський сільський голова Роман Зінько та заступник директора місцевої школи Андрій Ткачишин. Розповідають, що у школі Андрій був хорошим учнем та спортсменом. Завжди приймав участь у змаганнях, грав у футбол за сільську команду ФК «Річки». Постійно старався показати щось на ділі та ніколи не пустословив. «Відслуживши строкову службу, хлопчина облаштовував своє молоде життя. Аж тут мобілізація! Коли Андрій пішов на фронт, не знав ніхто, адже афішувати про такі події було не в його стилі», — каже сільський голова. — Всі до останнього не могли повірити, що таке сталося з нашим Андрієм. Це важка втрата для нашого села, гідна жертва для такої негідної війни», — продовжував далі пан голова.
Із-за хмар виглянуло сонце, віддаючи свої останні промінці загиблому хлопчині. В церкві забили тривожні дзвони. Вони сповіщали про те, що для солдата відкрився останній його рубіж – шлях до життя вічного. «Нехай прийме Господь цю жертву, несправедливу жертву цієї колоніальної війни, – говорить декан о. Роман — Іноді Наш Бог хоче від нас жертву, проте Він хоче, щоб ця жертва була найдорожча і найцінніша. Пригадаємо собі історію зі Старого Завіту, коли Господь попросив у Авраама, щоб той приніс Йому в жертву свого єдиного сина Ісаака, аби довести свою відданість та силу віри. Всі добре знаємо, яку жертву зробив благородний Йов. Як бачимо, Бог забирає у нас найдорожче, аби перевірити непохитність нашої віри, Він ставить перед нами випробування, які нам під силу і котрі лише укріплюють нашу віру. Отож, сьогоднішня жертва молодого юнака Андрія є для нас з вами своєрідним випробуванням віри в Єдиного Господа. Бог нині забирає від нас це молоде «ягня», проте дарує нам винагороду, щиру надію і віру в світле майбутнє, віру в те, що ця жертва, обов’язково, буде виправдана». До слова долучився і місцевий священнослужитель о. Михайло, який глибокою тугою поділився з громадою своїми думками, щодо цієї страшної втрати. «Сьогодні ми стали свідками цих страшних подій. Біда постукала в двері нашого з вами села. В результаті віддаємо Господу свого рідного сина. Завжди прикро і смутно, коли з життя ідуть такі, ще зовсім юні сини рідного краю, та ми повинні залишатися сильними і завжди віддавати належне Господу. Адже сьогодні Бог забирає в нас цю жертву, а завтра вона окупиться для нас сторицею».
По вулиці, де проживав загиблий Андрій, знову рознеслась тривожна пісня. Прощальною ходою процесія проводила свого героя в сіру домовину. Темна пустка стала новим прихистком для річківського солдата. Почесний військовий салют став останнім акордом похоронної служби в с. Річках. Цей день на віки-вічні відбився у пам’яті громади. День скорботи, день величі патріотизму, день жертовності. Хай спочиває з миром річківський герой, а земля йому буде пухом! Вічна йому пам’ять!
Війна – це завжди страшно, вона приносить лихоліття та смерть. Сьогодні це лихо торкнулося кожного з нас. Українська війна з російським імперіалізмом триває. Гинуть молоді та ні в чому неповинні хлоп’ята, гинуть наші патріоти. Кожна молода жертва завжди трагедія для всієї України, для всього українського народу. Болить душа за кожне віддане життя, крається серце від болю і жалю. Українці пережили вже багато гірких сторінок своєї історичної несправедливості, і завжди на дорозі ми зустрічали свого «дорогого» псевдобрата — московита. Ми знову стикнулись вже зі звичним ворогом, який повинен впасти цього разу остаточно. Єдине, прикро те, що ціна боротьби, героїзму і патріотизму є дуже висока – це людське життя.
Жовківщина віддала Богові ще одного героя, ще одного рідного сина, ще одного воїна. Нова жертва стала на вівтар боротьби українського народу. Ми всі віримо, що ця жертва буде виправдана гідною винагородою для всього українства. Обов’язок кожного з нас завжди вшановувати таких вірних синів України, патріотів свого краю, мучеників української історії. Усі повинні цінувати ту жертву, яку віддали нам українські вояки, і своїми вчинках та помислами виправдовувати своє право на життя, право називатися свідомим українцем. Ми повинні завдячувати їм усім. Ми — майбутнє України. Тож живімо гідно, так як того хотіли наші полеглі побратими! І пам’ятаймо найважливіше, що герої не вмирають, вони живуть споконвіків, живуть у нашій національній свідомості, у наших серцях і в наших діяннях.
Слава Україні! — Героям Слава!
Євген ВЕГЕРА,
Віталій Слука.
