(Після відвідин могили Леся Мартовича з групою переможців і лавреатів літературного конкурсу ім. Леся Мартовича у м. Жовкві 10.05.2014 р.)
Дякую пані Галині Фесюк за гарний день, приурочений відзначенню переможців Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича. Все було зроблено на найвищому рівні, претензій не може бути. І вручення нагород, і концерт у районному Народному домі, і екскурсія по району та по місту Жовкві. Але те, що ми побачили на виїзді, мене глибоко вразило і засмутило, тому не можу цього оминути.
По-перше. Пам’ятник на могилі. Сподівався побачити український християнський пам’ятник, але досі там є той, якого бачив ще у далекому 1962 році, коли ми, учні Львівської школи № 22, поїхали на екскурсію і відвідали Жовкву, Монастирок, пам’ятник-стеллу летуна Петра Нестерова (про нього треба казати, що він наш, український, бо з Києва, — і пам’ятник з «мертвою петлею» на місці загибелі потрібно відновити). Тоді було все по-іншому.
Після відвідин делегації письменників з усієї України могили Леся Мартовича, думаю, що громаді Монастирка (а також і нам) має бути соромно за сірий совєцький надгробок класикові української літератури, без хреста і з урною для попелу покійника (хоча письменника не спалили), проте на концерті чомусь сказали, що це – якась «чаша життя». Треба ж було сказати, що її поставила безбожна окупаційна влада, здається, ще у 1952 році, а старий хрест знесла.
Священик під час панахиди казав: «Лесю Мартовичу», хоча зобов’язаний згідно церковних канонів казати «рабу Божому Олексі». Йому особливо має бути соромно за той надгробок.
По-друге. Концертом у клубі (будинком культури чи Народним домом його назвати не можу, бо на сцені не було ні державного герба, ні прапора) я був шокований. Коли діти читали про письменника, мені здалося, що я потрапив на тридцять років назад, у совєцьку дійсність. Дівчатка читали про капіталістів, експлуататорів, сільських глитаїв тощо. Ті, хто це готував, навіть не потрудились скласти змістовну патріотичну програму, а витягли із тухлої совєцької шухляди комуняцьку писанину. Шкода дітей. Гарно співав жіночий колектив, але чомусь не було наших патріотичних пісень. Не проспівали разом і нашого найкращого у світі Славня-гімну.
По-третє. Хотів також дізнатися: а де ж подівся музей Лесю Мартовичу? Дивно, що про нього ніхто не згадав. А тим більше ми не почули сільського голови. Хоч би слово сказав. Розумію, що у Замківському Народному домі нас прийняли дуже тепло, але Жовківщину вперше відвідало більше 50-ти письменників, і було боляче, що біля могили попоралися нашвидкуруч, очевидно, лише завдяки приїзду гостей постаралися.
Лесь Мартович – соратник Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, письменників, які жили не для слави, а для людей…Чи люди забули, чий прах покоїться у їхній землі?
А прецінь, через півтора року, 11 січня 2016 р. сповниться 100 років від дня смерти Леся Мартовича. Чи зміниться щось до цього часу?
Мирослав Бардахівський,
учасник конкурсу.
