Головна Листи В Жовкві Різдво було без снігу і без колядників

В Жовкві Різдво було без снігу і без колядників

471
0

Насамперед слід сказати, що цього року навколо святкування Різдва точаться дискусії та вагання. То українці хочуть святкувати його «з цілим світом», то наголошують, що варто дотримуватись традицій, то хочуть бути, «як у Європі», то вертаються «до коріння». Однак Різдво, хто б що не говорив, залишається найсвітлішим християнським святом, зміст якого — Христос рождається!

Втім, я не уявляю, що комусь удасться переконати старше покоління, наших бабусь та дідусів, що вони мали б варити кутю й пекти пампухи не 6 січня, а воду святити — не 19-го. Тож мені здається, що навіть, якщо церква офіційно перелаштується, наші бабці все-таки святкуватимуть тоді, коли звикли. І спробуйте лиш не приїхати до них на Святвечір!

А Святвечір… Пригадую, як в татовової мами, моєї бабці, збиралась уся родина — діти зі своїми дітьми. Ставився довгий стіл, готувалися дванадцять страв, а в «холодній хаті» вже чекали на завтра різні холодці з пляцками. Бабця щедрою рукою вділяла кожному від тих частунків, хоча в  кожного вдома теж було наварено і напечено купу всього. І нічого не пропадало — адже три дні поспіль, поміж Службою Божою і колядою, ходилося в гості один до одного, попри мороз, хурделицю та ожеледицю…

Ми — малі — йшли колядувати. Не минали жодної хати. Ставали під вікнами і дзвінко виводили «Бог ся рождає». Коли ніхто не обзивався, починали «Небо і земля». Нам давали дрібні (або й не дуже дрібні) гроші, часом цукерки. І ми бігли далі, прислухаючись, чи десь не дзвонить дзвоник: то ходили вертепи — старші хлопці, і ми їх страшенно боялися. Найбільше, що вони могли нам зробити, — то пожбурляти вслід сніжкою. І ми це знали, але боялися.

А от інша бабуся розповідала, як вона малою разом зі своїми братами і сестричками колядувала в 60-ті роки. Селом ходили колядники, а слідом за ними — учителі, які пильнували і забороняли колядувати. Ходили і стежили. Втім, не завжди надто ретельно. Бо й у вчительських хатах, і навіть у директора школи лунала в коляда!

Здається, зараз уже так весело ніхто не святкує. Немає таких великих столів (особливо у місті) і такої дзвінкої коляди.

Містяни розповідають, що цього року не у всіх були колядники, а подекуди — жодного. Було й таке, що господарі зустрічали лиш хористів із церкви. У знайомих — двоє хлопчиків прийшли, промуркотіли «Нову радість». Та й усе…

Чи то дітям нема охоти ходити від хати до хати, чи бабці з дідусями розбалували онуків надто великими купюрами за коляду, і їм уже ліньки бігти ще кудись, чи колядок мама з татом не навчили? Чи просто збайдужіли? Але малих колядників під вікнами та у дверях — нема. Або зовсім-зовсім мало.

Є й інша сторона медалі: таблички «Злий пес» на приватних подвір’ях, домофони на під’їздах, подвійні двері без дзвоників — де ж тут колядувати?..

І який толк з усіх отих різдвяних ярмарків та показних вертепів, якщо діти не ломляться в двері: «Колядувати можна?!». 

Яніна ТАРАСІВ