Головна Листи Спогад-розповідь із життя вчительки із с. Глинська – Степанії Пядик

Спогад-розповідь із життя вчительки із с. Глинська – Степанії Пядик

187
0

Проектуючи проблеми українця у часи Радянського Союзу та гніт тоталітарної системи проти нашого народу в сучасне русло подій, можна зрозуміти, що те прикре минуле переслідує нас і сьогодні, втілюючись у пережитках і новітніх негараздах держави та нації. Від початку періоду незалежної України – народ робив свої кроки у щасливе життя і світле майбутнє. Але як видно зараз, все було розподілено ще зі самого початку – кому мільярди державних коштів, а кому – мізерна зарплата та важкі випробування повсякдення. Напрошується ймовірний висновок – українець живе у вирі соціальної  несправедливості, вже демократії, де простий громадянин є заручником системи, яка ставить його у безвихідь і з кожним кроком тисне все сильніше.  В контексті реалій минулого та подій сьогодення слушним та актуальним став короткий спогад-розповідь із життя вчительки із с. Глинська С. І. Пядик, котра пройшла складну стежину життя із присмаком різних епох та пізнала одне: щирому українцю у своїй країні доводиться натерти сотні мозолів, пережити тисячі розчарувань, щоб побудувати власне життя.

Шановна редакціє газети «Відродження»! Звертається до Вас мешканка с. Глинська, колишній дописувач Пядик Степанія Іванівна. В перші роки незалежності я часто зверталась до Вас, мої листи-дописи друкувались на сторінках Вашої газети. Я — пенсіонер зі стажем, на мою долю випали важкі випробування про що я писала в своїх листах. Минулого року минуло 70 років від трагічного дня 14 серпня, коли було розграбоване і повністю знищене вогнем господарство мого батька. Так помстилися «визволителі» за намагання жити в незалежній Україні. У своїх листах я писала про пережите. Моя пам’ять зберегла все до найменших подробиць і забути цього не можна. Тільки важка виснажлива праця допомогла пережити злидні, голод та холод і дожити до глибокої старості, до незалежності. В перші роки незалежності була надія на краще життя, але мінялись роки, мінялись керівники держави, керівники урядів, а життя народу не ставало кращим. Відбулась «прихватизація», збагачувались спритні «ділки», ставали олігархами, мільярдерами, а життя простого народу залишалось важким. У перші роки незалежності пенсія виплачувалась із перебоями, село потерпало від корупції, пияцтва і безробіття. Довелось мені зайнятись якоюсь роботою, щоб вижити. Я придбала місячне телятко (на корову грошей не вистачало) і пробувала досягти успіхів у тваринництві, навчитись вирощувати телят, виростила корови, але треба було працювати, не покладаючи рук.

У Глинській восьмирічній школі пропрацювала я 35 років, майже в кожній хаті є мої колишні учні. Багато моїх учнів стали дідусями і бабусями, а я ще живу і по можливості працюю.

Я не знаю, що таке відпочинок на морських пляжах, що таке відпочинково-оздоровчі комплекси, на які високопосадовці витрачають сотні мільйонів, для мене відпочинком була заміна одного виду діяльності на інший. Розумову працю доводилось змінювати фізичною — працею на земельній ділянці, яку кожний рік виділяли на найбільш забуряненому масиві колгоспної землі; працею на будові власного житла, бо одна кімната в селянській хаті служила і кухнею, і спальнею, і робочим кабінетом. Я завжди пам’ятала слова Ів. Франка, що найбільше принижує людину відсутність власного даху над головою. Отримати будівельні матеріали без хабара за радянщини було неможливо, а праця вчителя була тоді низькооплачуваною, такою вона залишилася. Доводилось працювати кілька днів на тиждень у три зміни — зранку з початковими класами, у другу зміну — уроки російської мови і літератури, і три рази на тиждень — у вечірній школі, яка пізніше стала заочною.

Перед виходом на пенсію вдалося заощадити невелику суму на «чорну годину», але з розпадом Радянського Союзу ці гроші, зароблені важкою працею, кудись поділись, кажуть, що Ощадним банком скористалася Росія і на повернення цих заощаджень нема надії, тим більше тепер, коли іде неоголошена війна, на яку витрачає держава великі кошти…

Вибачайте за мою писанину, стареча рука виводить нерозбірливі букви, але журналісти розберуть мої закарлюки і, може, в. о. редактора Глутковський Славко — мій колишній учень, пригадає свою учительку. Користуючись нагодою, вітаю газетярів з Великодніми святами і бажаю всього найкращого.

З повагою, Степанія П’ЯДИК.

Від редакції. Усі ми добре розуміємо складність життя у сучасних умовах та усвідомлюємо той факт, що щасливе майбутнє чекає нас ще дуже нескоро. Своєрідна сповідь учительки з Глинська малює картинку пересічного українця з села, на долю якого звалились усі труднощі життя та несправедливість правлячих режимів тоталітаризму Радянського Союзу і так званої демократії України 90-х і сьогодення. Проте ціною власних зусиль і важкої праці, впродовж всього життя, Степанія Іванівна знаходила своє місце під сонцем; попри все, зуміла сповна віддати себе людям, дітям, учням, працюючи на шкільній ниві, заслуживши щирі слова вдячності і тепла.

Шановна Степаніє Іванівно, Ваш життєвий шлях — взірець сприйняття реальності не тільки в темних тонах, це тверде переконання бути завжди людиною, у Вашому випадку — справжньою жінкою: доброю, щирою, працьовитою і люблячою. Напередодні свята Матері шлемо Вам найщиріші зичення здоров’я, добра, Божої благодаті, мирного неба, віри та впевненості у завтрашньому дні. Хай ніколи не полишає Вас прагнення жити, думати, творити, любити, отримувати повноцінно усі принади буття!