Бо навіть як промовчиш, то станеш його співучасником, — так казали батьки Степану Яськіву, 92-річному мешканцю Жовкви, що бачив на своїй життєвій дорозі немало зла, та попри нього байдуже пройти не може. Чоловік мешкає на вулиці Львівській у Жовкві. А поруч, у будинку під номером 70, на димоході, що колись був складовою котельні, лелеки уже з дванадцять років, як влаштували гніздо. Там щороку виводились малі лелеченята, а щасливі батьки клекотіли, вітаючи перехожих.
Та комусь це лелече щастя стало на заваді. І хтось «кмітливий» на пташине гніздо висадив дерев’яного «козла». Уже три роки поспіль прилітає лелеча сім’я навесні, довго клекоче, певно, обурюється, не може збагнути, за що ж люди, яким бузьки споконвіку несли лише приємні новини, зробили птахам таку шкоду. Адже сяк-так, а у своє гніздо вони сідають, але потомства не мають…
З давніх-давен лелека в українців вважається святим птахом, який, за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити.
Лелека був тотемом (засновником племені) ще трипільських племен, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії — всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, і походить назва цього птаха. А ще він має назву Гайстер, що давньогрецькою означає “зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки. Бусол, бузько, чорногуз, гайстер — символ поваги до батьків, сімейного благополуччя, щастя, батьківщини.
Цей птах споконвіку перебуває під охороною українців. Якщо згадаємо, що за повір’ям він приносить дітей, то стане зрозумілим, чому бог шлюбу і кохання в давніх українських і польських піснях зветься Лель, а скіфський бог плодючості — Гайстеріс. Отже, Лелека — ще й символ Сонця.
Як і людина, лелека може плакати. «Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, — розповідається в одній легенді. То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом — плаче й думає про своє людське життя. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко… А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє».
…Не може Степан Яськів змиритися з таким ставленням до живої природи. Був, каже чоловік, і у міській раді, був і в комунальній службі. “Нема грошей на кран, щоб то зняв, — там йому відповіли. — Люди «козла» на гніздо висадили, значить їм так треба. Проти людей не підемо”.
“Тож не кран його туди висадив, а якась людина, — впевнений сивочолий дідусь. — То зніміть те зганьблене гніздо, щоб птахів не турбувати. Вони навесні прилетять, поглянуть, та й нове собі зів’ють. Колись українці молились, аби бузьки над їхньою оселею гніздо звили — то щастя мало принести. А тепер – все людям заважає, і гріха ніхто не боїться…”
Надія БАЙБУЛА.
