У житті головне завжди залишатися людиною
Лістопис нашого народу нараховує чимало болючих сторінок. І нині одна з них — війна на Сході. Сотні патріотів віддали своє життя в боротьбі зі злочинною владою, зовнішньою агресією та сепаратизмом.
Сьогодні світлими для українців стали ті дні, коли у прес-центрі ООС, надаючи зведену інформацію про стан справ на фронті, лаконічно кажуть: «Без втрат».
На превеликий жаль, ми, ледь не щоденно, дізнаємось, скільки за добу або ж за тиждень загинуло українських воїнів — героїв, які віддали свої життя
за наші мир і спокій, і забувати їх не маємо права. Наш часопис продовжує публікувати розповіді про бійців, які побували в зоні ООС, кожний і з яких є унікальною особистістю: чи зовсім юний, чи в літах.
Сьогоднішній наш співбесідник — жовків’янин, підполковник поліції, оперуповноважений сектору кримінальної поліції Жовківського відділення поліції Кам’янко-Бузького ВП ГУНП у Львівській області Федір Вах.
Народився в с. Монастирку Жовківського району в сім’ї звичайних робітників. Більше двадцяти років пропрацював у райвідділі. Має вищу освіту, а ще хороший спеціаліст зі свого фаху. Одружений, виховує доньку та двох синів. Усе, що на сьогодні має, досяг своєю працею та розумом.
— Федоре Васильовичу, розкажіть, будь ласка, де Ви працювали до початку АТО? Ви добровільно туди пішли, чи керівництво скерувало?
— На той час, коли в нашій країні розпочалася війна, я вийшов на пенсію. Останнє місце праці — старший уповноважений з особливо важливих справ УБОЗу. Коли постало питання, що робити далі — вирішив добровільно піти у військкомат. Пройшовши перепідготовку, був скерований в 28-му окрему механізовану бригаду, де знову ж у Широкому Лані здобував відповідний вишкіл, аби захищати свою Батьківщину.
У кінці 2015 — на початку 2016 років я зі своєю бригадою поїхали у Луганську область виконувати завдання за відповідним призначенням.
— Чи не боялися йти на війну, їхати туди, у невідомість?
— Відверто кажучи, страху, як такого, у мене не було. Адже тут моя робота вимагала більше пильності і відповідальності, ніж там. Єдине, за що переживав — за рідних. Як вони справлятимуться без мене. Але нічого, хлопці уже дорослі, так що жінкам допомагали.
— Що Ви зрозуміли для себе, коли перебували на війні, далеко від своїх рідних? Чи змінились Ви?
— Війна не змінює людину цілковито, вона загострює ті почуття і розкриває ті сторони людської суті, які були в людині ще до війни. Чи змінився мій світогляд? Мабуть. Я став дорожити тим, що маю. І кожен день — це як дарунок Божий.
— Чи думали Ви над тим, щоб знову повернутися в зону АТО?
— Ні. Ще на початку, як мав мій батальйон демобілізовуватися, такі думки були, щоб підписати контракт ще на півроку. Тому що служив у кращому батальйоні, наші втрати були мінімальні, порівняно з іншими, і то з вини самих військових…
— А як відбувалася адаптація у цивільному житті?
— Нормально. Для мене не було складно адаптовуватись. На попервах було сильне бажання відіспатись. Тай усе. Адже до війни моя робота вимагала відповідальності та концентрації більше, ніж, як було на передовій. Так, ти повертаєшся і розумієш, що твої друзі, товариші з минулого життя, чомусь дивляться на тебе якось не так. Ну, й із ними… Якщо вони не розуміють мене сьогодні, виходить це не товариші. Світ на місці не стоїть. Усе має бути добре, і для мене є місце в мирному житті. Я
думаю, що у житті головне завжди залишатися людиною за будь-яких обставин.
— Чи зустрічаєтесь Ви з побратимами, можливо, допомагаєте їм?
— Війна, як правило, яка зводить різних чоловіків в один підрозділ, перетворює їх на своєрідне братство, яке є міцнішим за сімейні зв’язки. Час від часу ми зідзвонюємось або ж зустрічаємось…
Хочеться світлого майбутнього для України і головне — миру. Вірю, дочекаємось цього зовсім скоро.
— Дякую за бесіду.
Зоряна ГУМНИЦЬКА
