Головна Політика Новий старий початок, або підсумки народного болю 2014-го…

Новий старий початок, або підсумки народного болю 2014-го…

170
0

Сьогоднішні політичні та економічні реалії в нашій країні досягають точки кипіння для її народу. Важко було припустити, що наслідки Революції Гідності стануть передднем війни та кроком у прірву соціального жебрацтва. І це зовсім не метафора, а таки будні звичайного українця. Без сумніву, всі розуміють, що  результатами народних надій знову стала вже звична картина задоволення індивідуальних політичних амбіцій та нова велика воєнно-політична гра українських та світових владних верхівок, де український народ опинився в ролі шахівниці, на якій прораховують свої ходи ясновельможні українські та іноземні пани. 

Скільки б українця граблі не били, а він на них наступає знову. Ця народна приказка відтворює суть сучасних політичних реалій нашого народу. Вдатися до такого, можливо, перебільшеного висновку міг би не кожен, проте, як кажуть наші «друзі» московити: «Результат — на лицо»… Саме з таким діагнозом відпустили в «світ широкий» українські політики власний народ. Цей рік для кожного українця проспівав пісню скорботи, оду радості та елегію смутку. Ми побачили смерть, надію та розчарування. Ми знову окропили кров’ю власну волю, вкотре відчули силу свого національного духу та в черговий раз були покинуті побратимами «зверху».

Великий український класик, пророк українського народу Т. Г. Шевченко писав: «Якби ви знали, паничі, де люде плачуть живучи, то ви б елегій не творили та марне Бога б не хвалили, на наші сльози сміючись». Слова Великого Кобзаря є безсмертними. І є актуальними, на жаль, і в сьогоднішніх політичних, економічних  та й військових реаліях українського суспільства.

Політика, як усі ми добре знаємо, – брудна справа. Недарма придумали такий вислів у народі, проте образний вираз вже давно став суттю речей політичних справ України. Судити політиків у наш час, мабуть, візьметься не кожен та й по суті — нема кому. Прості українці занадто заклопотані буденним життям, а ті хто може – вже давно, вочевидь, примкнули до них. Цьогоріч уся Україна стала свідком усієї брудноти та несправедливості політичних перипетій у наші державі. Пересічного українця загнали у кут, безвихідь перед соціальним становищем та європейськими стандартами; безвихідь вибору між поганим і дуже поганим, поставивши перед вибором: захищай «Україну» (мається на увазі наших вельмож та їх банківські рахунки) чи сідай в тюрму.

Свою чергову байку проспівала українська влада нашому народу, підписавши, нібито перемир’я з представниками «ДНР» і «ЛНР» у тому числі і з Росією. Наступна байка — про європейські транші на зміцнення економіки. Інша — про належне фінансування армії. Обіцянки, обіцянки і ще раз обіцянки!!! Мораторій на європейські кошти був у руках  Прем’єра, армія — під керівництвом Президента – де ж тоді обіцяні зрушення? Чи купувати мільярдами гривень піар-рекламу мільйонів голосів простіше, ніж піднімати з колін рідну державу та дбати про народ, який зробив їх «царями»? Чому простий українець голодує, чому солдат виживає із гуманітарної допомоги народу в той час, як ведуться кулуарні домовленості, та будуються «кончазаспівські» замки? Чи готова Україна до європейських змін із такою зубожілою владою, і чи варто вести війну, котру на папері вже давно програно? Такі одвічні запитання ріжуть серце патріота, серце звичайного українського сина… Нині минає рік від найбільш кровопролитної події в новітній історії України – Революції Гідності. А дивлячись на політичний стан речей, – розуміємо, що змінили шило на мило. Варто розпочати з того, як ми обрали нового Президента – П. Порошенка. Постреволюційні реалії фактично диктували умови гри для українського народу. Досвід віків дав чітку програму дій — повалення старої влади і заміна її новою – це завдання українці виконали совісно, обравши Президента вже у першому турі виборів. Розуміючи весь тягар подій, народ сподівався на те, що тепер повинні відбутись довгоочікувані зрушення, хоча не такі швидкі, але мають. Запрацювала і частково оновлена ВРУ. Українці повірили в нове життя. Вмикаючи телевізор, люди споглядали, як твориться нова історія українського народу, і ніхто й не задумувався, що це лише заміна кланово-олігархічної, корумпованої влади. Переглядаючи  провідні заангажовані телеканали, дійсність нашого становища видавалась не такою поганою, якою її бачили ми, а навпаки – вона була багатообіцяючою. А чому б і ні? Коли ЗМІ в руках людей, які заробляють мільярди на політиці, економіці, а сьогодні — на війні. А основне їх завдання: тримати народ у політико-економічному тонусі, іншими словами розповідати казку про краще майбутнє, до якого звісно ж потрібно дійти по тернистій стежині.

За таких умов і складної політичної ситуації, післяреволюційну Україну сколихнули події замаскованої громадянської війни. Як виявилось згодом, український народ втягнули у несправедливу і страшну війну наші грізні та підлі сусіди — псевдослов’яни. І це стало першим випробуванням для українських політиків та Президента П. Порошенка. Вже через короткий період українці зрозуміли, що наша влада діє направду безхребетно. Етнічні землі нашого народу і кримських татар віддали без бою в руки узурпатора – Росії. Всі добре розуміють, що ситуація була важкою, армія практично небоєздатна, економіка – на грані, та й спроба цивілізовано вирішити конфлікт – стояла першочерговим завданням для української верхівки. Як би там не було, всі розуміли, що домовленості та перемови – були марними. Тому Крим – було ганебно і безпідставно віддано. Перша причина економічна – нема ресурсів на війну. А на передвиборчу президентську агітацію, на маєтки в елітних районах світу та великий тіньовий бізнес – кошти завжди знаходять. Думаю, коментарі тут не потрібні. Далі ми побачили, як Україну втягли у велику та безглузду «гру тіней», яка триває до сьогодні. Проти українського народу, в інтересах політичних кланів, розпочали відкриту і страшну війну. В якій наша політична верхівка знову довела свою безхребетність. Український народ, волонтери, європейські гу-манітарні допомоги та українська влада, реанімували армію. Україна встояла – Захід, Північ, Центр відстоює інтереси Сходу. Гірка картина – коли свої голови кладуть молоді безневинні хлоп’ята, котрі так і не розуміли, за що вони воюють. Зате деякі щирі українці заробляли на цих смертях статки. Армію ми хоч і підняли, але її головнокомандувача ми не бачили. Була добре видна горстка корумпованих генералів, які продавали Україну та яких донині не нагородили гідною карою. Чому Президент, Міністр Оборони та керівник РНБО не змогли навести порядок в армії? Можливо, їм це було вигідно!? Варто зазначити той факт, що коли ведеться війна, а керівництво продумує накази, вичікує моменти, в той час, коли гинуть наші хлопці, без права пострілу та відповіді ворогу – це або боягузтво, або штучне затягування війни. Як розповідав у своєму інтерв’ю «Громадському  ТВ» командир батальйону «Донбас-1» Семен Семенченко»: «Як можна воювати, коли по ситуації видно, що ми можемо атакувати і знищити ворога, а в нас наказ – залишатись на позиції…Ну що ж, ми залишились на позиції. За цей час (а це 2 тижні) підійшли сили російського спецназу та десантні дивізії, взявши нас у котел під Іловайськом. При цьому допомога, яка могла б прийти на допомогу моїм хлопцям за 2 години, прийшла – за 2 доби.  Будучи в госпіталі, я поставив до відома усі вищі чини, навіть Президента. Та підмога прийшла тоді, коли мої побратими починали власноруч себе розстрілювати, аби не потрапити в полон». Це лише фрагмент великої війни з відмивання брудних грошей. Війна по своїй суті стала вигодою, в ній проявились усі, але заробили ті, які завжди залишаються у тіні. Чому заробили? А тому, що кожна обіцяна допомога солдатові-фронтовику – це була дійсно обіцянка. Непридатні для війни набої, автомати, техніка, браковані бронежилети – це справжні реалії оснащення солдата. Закордонна гуманітарна допомога стала для українського солдата — платною. Як зазначали очевидці: «Військове оснащення із-за кордону – лише для телекамер». А військова корупція досягла свого апогею. Варто тільки звернути увагу на те, що робиться в окремих регіональних військових округах, де солдати та новобранці, за щастя, отримують належний військовий одяг. Про яку війну може йти річ, коли в той же час політики будують собі котеджі, купують колекційні авто і т. п. Український зрадник і казнокрад М. Азаров, майно якого вже давно повинно бути заарештоване і передане народу, будує свої хороми на Кримському півострові. А справи про винуватців кровопролиття на Майдані та винних у військових злочинах – лежать під замком у теплих кабінетах.

Реалії сьогодення, політика і війна – це безчесне знущання над невинним народом. Солдат став вояком без честі, поваги і підтримки держави, якого перетворили у фронтового відбувайла та жертву несправедливого політичного знущання. За що йому воювати, коли Президент підписує фактичну капітуляцію, віддаючи особам кавказької зовнішності схід України, коли на сумнівних конференціях (Мінська, Міланська) проводить кулуарні домовленості зі світовим ворогом?! Такі закулісні домовленості несуть за собою темний відблиск, адже мова йде про весь український народ,
який має право знати кожне слово, сказане у замкненій кімнаті. Невже Президенту є що приховувати від своїх виборців? Цього, вочевидь, не знатиме ніхто. Україна втратила майже чверть території, проливши кров синів – цей аргумент, наштовхує на запитання: а за що вони померли? За ту Україну, яку забрали росіяни і назвали в комуністичному стилі ЛНР і ДНР? Виходить, що так. А де ж тверда рука Президента? Розуміємо, що європейські санкції та дипломатична думка Заходу до останнього намагатиметься мирно залагодити цей конфлікт. Та коли дивитись правді у вічі, усвідомлюємо, що мир давно скінчився, адже полягло вже достатньо. Та ми переконались вкотре, що Путіна миром не зупинити. Драма, яка нависла у зв’язку з політичною кризою, війною – стала катастрофою для українця у всіх проявах: моральному, соціальному, національному, економічному.

Окремим пунктом є народ. Українці стали засобом досягнення політичних цілей та амбіцій «темних лицарів» політичної справи, частиною великої політичної гри.  На народних жертвах хтось робить собі ім’я, політичну кар’єру, а дехто – заробляє тіньові статки. Та є ті, які контролюють політичну інтеграцію в українській державі – «сірі кардинали»  і покровителі політичних сил та лідерів; ті, які є фінансовим стартом для політичної сили чи будь-якого кандидата, саме вони є головними гросмейстерами великої політики. А хто є при цьому ми? А ми потрібні для того, щоб дати свій голос на виборах, оплатити податки та терпіти соціальні лихоліття. У цій грі нам віддали роль шахівниці, по якій пересувають фігури.

За цей рік ми побачили, чим живе українська правляча верхівка – в образі статків минулої бандитської влади Януковича. Усі отримали можливість оцінити та збагнути, де заховане народне зубожіння і куди йдуть реальні зарплати, пенсії та інші соціальні виплати. Ми зрозуміли хто живе за народний рахунок, і це лише маленька частинка того, що відбувається й сьогодні. Зараз, в період так званого перемир’я, у той час, коли Україна стала на порозі свого територіального роздроблення, наші політики виграли час, аби провести вибори до ВРУ. Зрозуміло, що українцям потрібен стійкий законодавчий орган. Але чи не можна було провести ці вибори навесні? Можна. А не витрачати шалені мільярди на піар і виборчу кампанію і виборчу процедуру. В Україні – війна, економічна та соціальна криза. Народ знаходиться на грані свого фінансового краху. Влада проводить вибори, коли хлопці на передовій не мають належного одягу та продовольства, фінансування та медикаментів і т. п. А український народ терпить кризу, яка вгризлась у горло кожного низькими соціальними стандартами, зарплатами, високими тарифами ЖКГ, тарифами на пальне та продукти першої необхідності та галопуючою інфляцією. Українець живе у вирі колишніх «ножиців цін» та штучних спекуляцій внутрішнього ринку, де вижити за ті гроші, які пропонує держава, практично неможливо. В таких реаліях треба подбати про найбільш необхідне: соціальне становище країни та армію. Та попри таке,  для когось виграти час на фіктивному перемир’ї та провести вибори – запорука добробуту країни. Та й яка мета проводити вибори, коли результати виборів вже прогнозовані, при цьому розстановка політичних сил суттєво не міняється? На перший погляд, логіки ніякої, проте в цьому криється велика суть олігархічно-кланової політики. Адже велика «гра тіней» — це розстановка старих політичних угрупувань в оновленому амплуа під новою партійною маскою та чистою репутацією, до того ж самообман для українця, який ще не втратив надії.   

Заглиблюючись у вир економічної кризи, знаємо, що корені її лежать глибоко. Проте в сучасних умовах її прогресивність просто вражає. Тіньова економіка, корупція довели Україну до морального та фізичного «кріпацтва». Кілька місяців тому, надією для України були європейські транші. Вони мали стати основним реаніматором економіки України. Частково ці кошти були розпорошені для насущних потреб
країни, значна частина для погашення заборгованостей. Як повідомляє «Українська правда» про звітність Прем’єр-міністра А. Яценюка: «Україна отримала 8,6 мільярдів доларів США кредитів від міжнародно-фінансових організацій, з яких мала віддати понад 9,1 мільярдів доларів». Про це заявив Арсеній Яценюк на останньому засіданні чинного складу уряду. Він також зазначив, що найпесимістичні прогнози падіння економіки не справдилися, хоча ситуація все одно складна: "Ми прогнозували падіння економіки до 10 %. Прогнози кращі. Ми очікуємо мінус 7 %, а не мінус 10 %. Але це все одно мінусова економіка, яка падає через російську військову агресію». Попри такі багатообіцяючі корективи Яценюка, реальність невтішна – падати вже нікуди. Цікавою особливістю сьогоденні є той факт, що європейські гроші не стали тим рушієм економічної інтеграції, вони лише стали тимчасовим ковтком повітря для країни. Відтак маємо все більшу девальвацію гривні та космічні ціни на всі товари, не су-місні з прожитковим мінімумом. Та ж «Українська правда» наводить середні заробітні плати в окремих областях України та в країні загалом. І вони вражають своїми розмірами. Середня заробітна плата в Україні сягає – 2550 грн. Такий показник все одно дуже великий, проте і на ці гроші жити в країні – неможливо. Цікаво, чи прожили б хоча місяць наші шляхетні депутати на оклад 2500 гривень, без додаткових фінансових надходжень? Впевнено можна сказати, що ні. А люди виживають. Більш прикрим є те, що людина скована у власних українських «патріотичних» законах, які працюють лише на великий капітал та бізнес, а додатково заробити простому українцеві без порушення закону в нашій країні — ніяк. Не будемо вдаватись у подробиці, всі розуміють той факт, що ми в’язні багатовікової політичної гри без правил та честі.

Україна провела вибори депутатів до ВРУ. Переступивши через гіркоту буденності, – народ сказав своє слово, яке і так нічого суттєвого не змінило. У підсумку ми отримали новий склад парламенту та вже сьогодні нову правлячу коаліцію. Багато
нових облич та нових «старих» політичних сил. Цьогоріч ми побачили у ВР людей без вищої освіти, їх аж вісім та стали свідками продовження родинно-кланового політичного угрупування. Порошенко-молодший – депутат ВРУ. Коли Порошенку-старшому журналісти ставили питання, чи відпустив би він свого сина в АТО, він  промовчав. Результат і так був передбачений. Хтось вмирає на фронті, а хтось будує власний політичний клан. Із гіркотою в серці українці  завершують цей, водночас, доленосний і до болю смутний рік. На лоні народної недолі добре видно, хто вмив руки, хто заробив на війні статок, а хто – поклав життя. Вочевидь головним позитивом є те, що сьогодні українець став українцем, постав в очах світової спільноти національно-свідомим громадянином своєї держави. Народ згуртувався і вкотре підтвердив багатовікове звання – «Великий». Сучасний стан речей в державі довів народ до високої точки болю, болю індивідуального і всенародного, і що далі ми заглиблюємось, тим краще розуміємо – це лише початок.

Україна цей рік пережила як десятиліття. Як десятиліття, бо стільки горя та негараздів упродовж такого короткого часу ми не знали дуже і дуже давно. Але ці прикрі обставини породили нову українську націю, нову спільноту, що здатна творити, захищати і будувати. Українець – сьогодні став відомим для всього світу, насамперед, як патріот та герой, а вже потім — як представник національної спільноти.

Ростислав ПРАВДИВИЙ.