Споконвіку було Слово
Ніхто не знає історії початку Всесвіту, його законів, природи, буття. Вчені, археологи, спостерігачі досліджують минуле. Ми дізнаємося про цивілізації велетів, ліліпутів, Майя та багатьох різних народів, народностей, звичаїв, побуту, мов, уподобань, вірувань. Та для нас, сучасних українців, історично найближчим є християнство. Велична подія мала статися, щоб з того часу почалося нове літочислення, нова ера, нові закони і віра.
І споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. І Слово (Ісус) сталося тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми
бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця (Івана 1:1,14).
Перебуває Слово між нами і сьогодні — творить, будує, навчає, возвеличує, веде до перемоги, правди і віри.
І разом із тим, руйнує, зневажає, принижує, сіє недовіру, ненависть, смерть… І чи належно ми його вимовляємо, чуємо? Чи завжди воно сповнене благодаті і правди, чи несемо так, щоб на землі панували мир, спокій і любов?
У наш час запанувала ера телебачення. У кожному домі — телевізор. Маємо змогу отримувати інформацію з різних країн та куточків світу. Ця епоха почалася ще тоді, коли посвюдно було зомбування радянською ідеологією, брехнею, несправедливістю, залякуванням. Нереальні історії, людські долі, недолугі кінофільми — все це залишило слід у пам’яті людей, в їхній психіці. І, на жаль, не однозначні. Одні — досі з ейфорією згадують совок. Інші — прозрівають. Але, на жаль, дуже повільно.
Прийшла Незалежність! Сплеск віри і надії. Багато в житті, і країни в цілому, змінилося. І нікому навіть у страшному сні не могло приснитися, що на нашу юну, розкрадену, військово слабку, поставлену на розтяжку з різних сторін, беззахисну державу може піти війною наш «старший брат». Із тих пір, як у нас вкрали перлину українського простору — Крим, як почалась війна на Донбасі, як на полі жорстокої, несправедливої бійні гинуть наші воїни — молоді красиві різного віку патріоти України, які пішли на несподівану жертовність — віддати найдорожче — життя за рідну землю, молоду, неготову до війни, державу, наше бачення, розуміння, думки, погляди, змінилися. Став іншим наш біль, наші емоції, прагнення і переконання.
Іноді нестерпно боляче бачити і чути, коли буденно, звично розповідають і показують похорон тих, хто вже ніколи не побачить рідних, як піднімається з колін Україна, як наш велет-народ повертається до Бога і до правди.
Їх уже тисячі — вбитих, поранених, інвалідів. Такі новини щоденно вражають серця, розум, настрій, життя, і лягають сумом на нашу дійсність. А у тих, хто осиротів, карбують вічний смуток, біль втрати, самотність, горе, жіночий, материнський розпач і зневіру. Все це несе Слово, яке постійно перебуває між нами і мало б бути повним благодаті, правди, радості і любові.
Перше місце серед усіх жахів зомбування займають опозиціонери з усіх блоків. Одні, щоб видряпатись на високу посаду — критикують, паплюжать, нарікають та прогнозують найгірші події. Другі — щоб нагребти якомога більше грошенят, продатися по найвищій ціні. Треті зсередини руйнують країну, сіють розбрат, зневіру, ворожнечу, невдоволення, терор. А це дуже потрібно нашому ворогові. Важко
навіть перерахувати, як тії воріженьки та «добрії люди» не роблять добрих діл, не будують державу, а Словом розривають на куски нашу Батьківщину, яка століттями виборювала свою Незалежність, Волю, Свободу.
Анатомія слова. Вона дивовижна, величава, багатообіцяюча. Від Слова, від молитви, людина піднімається у високості небес, воно може розрадити, заспокоїти. Але від нього можуть змалішати, зламатися людські діла, які вирішують нашу долю. За Слово нагороджують і за Слово карають.
Влада, яка опирається на Слово — опирається на істинно людські цінності. Все залежить від волі людини, нації.
— Українська журналістика — це частина хаосу суспільства, — каже Лариса Івшина, головний редактор газети «День», досвідчений журналіст, політик, психолог, дружина знаного Євгена Марчука, в одному інтерв’ю. — Ми формуємо самовбивць, бо формуємо думку. Розхитуємо ситуацію в країні. Поки Україна була слабкою, цього не було, а як стала сильнішою, тиснуть з усіх сторін. А ми піаримо наших політиків.
Питаємо себе: невже ми такі тупі, скалічені, що весь час наступаємо на ті самі граблі і б’ємо себе по чолі? Невже ми можемо творити добро своїми
руками, розумом, правдою, мудрістю?
— Настали золоті часи для засобів масової інформації, — сказав Анатолій Матіос в інтерв’ю з Наталею Влащук. — Зневажають як заманеться.
Обзивають — найчастіше і найбільше Президента.
Якось Тарас Чорновіл підрахував, що за одну передачу прізвище Президента згадали більше, ніж 30 разів і все в негативному плані. А за день, тиждень, місяць, рік? І яке благословення, терпіння треба мати, яку відпірність від злого слова, щоб оце витримати, жити, керувати країною, яка у війні?
Сприятливі ці часи для ЗМІ є ще й тому, що величезну роль відіграє такий диявол, як гроші. Постійно відчувається хто куди тягне, хто кого більше критикує, куди і заради чого спрямовують дискусії ведучі.
У нас відсутня історія успіху. Адже людина народжується, щоб бути щасливою. А тут постійно грає роль масовий психоз. Його, безумовно, насаджує Росія, аби весь час в Україні був наповнений недовірою
до влади. І, як бачимо, досягає свого. Адже ще Гебельс сказав: «Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю свиней».
На жаль, і досі українська нація не народила харизматичного лідера, який, як Мойсей, буде вести через сльози, піт, кров до перемоги. А для того, щоб так сталося, треба мобілізувати Слово, яке іде із глибини найсокровеннішого, найправдивішого, найсвятішого. І тут величезну вагу мало б мати Слово в устах духовенства. На жаль, воно сьогодні ще є непосильним. Кажуть, атеїсти, що віра — це своєрідний наркотик. І у всі часи вона мала величезний вплив на людей. На жаль, вона і сьогодні є в арсеналі страшної зброї з боку нашого ворога, який насаджує «Руский мир».
У наш час вирішується доля українського православ’я. Зроблено певні кроки для розрубування цього багатовікового вузла, який так насильницьки зав’язала і утримує московія. Країна, армія якої вбиває наших воїнів, мирних людей, знищує економіку, сіє ворожнечу, аморальність і трагізм, хоче насадити свою віру. І чи віра це, коли попи московського патріархату відмовляються хоронити наших загиблих воїнів, хрестити дітей? А чи відспівують вони своїх? А чи має право на визнання той, паства якого напала і вбиває мирний, волелюбний народ? Важко відповісти на ці питання. Адже перед Богом усі рівні. Він дає життя всім і хоче врятувати, привести до небесної оселі кожного грішника. А яка кара має бути для того, хто веде цю братовбивчу війну? Якими Словами, якою мовою говорити з українцями, які терплять втрати, проливають сльози, кров?
Що в наш час потрібно людині? Молитва, віра, впевненість у завтрашньому дні, правда, спокій, щоб працювати, творити, будувати свою незалежну державу, народжувати і виховувати дітей. А жити без Бога завжди тяжко. Бог — це велика любов до ближнього. Зло можна перемогти любов’ю, словом — служити Богові і країні. До чого кожного з нас кличе Бог? Щоб бути добрим християнином. Він бере наш життєвий хрест. Адже повернув нам віру, церкву. Почалася катехизація дітей, молоді, щоб віра всіх була побудована на знанні Бога, наповнювала серця правдою, незборимою радістю. Люди почали більше приходити до Бога, до храму.
Ми — діти Божі. Та ми досі не навчилися будувати країну. Але ж світ змінюється в залежності від того, як людство буде дотримуватися Божого Слова, і кожна людина має пройти свій шлях, щоб стати справжнім християнином. Це важко, коли з екрану так багато бруду, неправди, зла, нарікань. Але ми постійно маємо бути дітьми Божої любові, щоб будувати храм у небі. Коли доля ставить людину на коліна, це веде до молитви. Слово воює за розум людей і його треба притуляти до наших ран, болів, страждань. Ми маємо відчувати модель будівництва нашої держави через правдиве Слово, духовність, віру.
Усе це я з помноженим почуттям відчула, коли побувала на урочистому Причасті своїх правнуків Маркіяна та Олександра у травні в храмі Пресвятого Серця Христового. Бог дав мені сили у мої 80 років побачити це чудове дійство. Святково прибрана церква. І люди — матері, батьки, бабусі, дідусі, рідні. А діти? Всі у вишиванках. Рясно, барвисто, різнокольорово доповнюють торжество. Переважна більшість дорослих теж у вишиванках. Звучать напутні слова священиків, діти промовляють молитви. Торжество Божого Слова, віри, волі і свободи!!!
І мені пригадалося, як я чорним ходом покинула церкву у Куликові. Там школа і церква поруч. Хтось з безбожників таки побачив мене. А через певний час висміяли у шкільній газеті. Подумалося: яке блаженство подарувала мені доля і на яку щасливу дорогу став мій народ. Побачила торжество Божого Слова, віри, релігійної свободи, радості на нашій українській землі. І віриться, що виростуть ці діти достойними людьми, побудують щасливу, багату, квітучу Україну з Божою допомогою
і молитовно піднесеним Словом.
І ще одне нагадало мені, який тернистий шлях ми пройшли за ці 80 років, коли вийшли з церкви. Вся вулиця, прилегла площа, були заповнені автівками різних марок, кольорів, смаків. І спиталося мені: а чи не розкіш це?
- S. Велику вдячність хочеться висловити колективу газети «Відродження» за те, що його працівники стали вище над тими чварами, словоблудством, які транслюють більшість телеканалів. І ще. Бажано було б мені, колишньому журналісту газети, аби нашу рідну районку одержували в кожному домі, підтримували фінансово і морально, щоб жовківчани були активними дописувачами. Адже газета досить часто висвітлює духовне та цікаве життя міста та району в цілому.
Анна МИХАЛЕВИЧ
