«Щастя» та «Felicità» хай зіллються воєдино
Початок 80-х років минулого століття, мабуть, був для мене одним із доволі цікавих і пізнавальних періодів, в тому числі і зустріччю та знайомством з нею — сестрою дружини, яка вперше приїхала зі мною з Буковини у її рідне село Кунин. Власне, з райцентром був трохи знайомий раніше, бо вчився у Львівському держуніверситеті на факультеті журналістики з однокурсником Славком Мармашом, котрий і познайомив нас тоді з містом Нестеровом — тепер Жовквою.
І ось ця поїздка в Кунин, з широкими і чистими полями жита, ячменю, льону, дзеркальним відблиском голубих ставків місцевого господарства. Саме в ньому працювала Люба Стецишин. Одразу впали у вічі якась особлива теплота і приязнь її гарних чорнявих очей, вправність рук (однак вловив і їх не по-жіночому мозолястість), коли швидко спорядила стіл, аби пригостити гостей.
Те перше спілкування і досі добре пригадую, як і наступні зустрічі із Любов’ю Іванівною, в якої багато почерпнув про тонкощі селянського життя, зокрема збирання сіна і льону, його тереблення. Сам — уродженець гірського міста Рахова на Закарпатті, звісно, зовсім мало знав про це.
Тож нова родичка у Кунині підтрунювала жартома: «Дивись, і учись, Василю, бо ж ти дотепер і комбайна, напевне, не бачив».
Втім, справді ще багато про що дізнався, скажімо, про колгосп, де
Любов Іванівна мала посаду економіста — бухгалтера, про те, як замішувати і подавати розчин майстрам, котрі починали будувати для сім’ї Стецишиних нову хату.
Та з розпадом союзу, а з ним і колгоспів, довелось змінювати селянам уклад щоденних буднів. До того ж так сталось, що рано помер чоловік Люби Іванівни. І на той час почала зароджуватись велика хвиля трудової міграції українців за кордон. Вимушено підхопила вона до далекої Італії і Любов Стецишин…
Хтозна, коли б не оте загартування мозолястих рук і ціпкий селянський розум, як би склалась її подальша доля. Тож призвичаїлась, доволі швидко вивчила італійську, бо без знання мови годі було сподіватись на якусь роботу.
День за днем, рік за роком все впевненіше відчувала себе Люба на чужині. Хоча чого гріха таїти: не обійшлось і без власних захворювань від нелегкої праці, коли нестерпно терпли ноги і спина, коли, здавалось, от-от не зможе встати зі стільця. Але закушувала губи, здіймалась і знову йшла до своїх старих підопічних…
Незчулась, як пролетіло майже два десятка літ, як за її матеріального сприянням міцно стали на ноги дочка Мирося та син Володя, а з ними такі ж чудові і працьовиті шестеро онуків Любові Іванівни. На гарно упорядкованому обійсті цвітуть яскраві квіти, а поряд з ними вабить око у Кунині і красень — будинок. Сюди, отож, і завітало днями свято —поважний ювілей від дня народження Любові Іванівни. Зазвичай не годиться називати жіночі роки. Хочеться лише щиро її привітати та побажати: «Українське «Щастя» й італійське «Felicità» нехай міцно зіллються в єдиний зміст Вам, Любове Іванівно, на многая літа!».
Василь ГЕЙНІШ,
заслужений журналіст України, селище Глибока, Чернівецька обл.
