За офіційною статистикою станом на 1 січня 2015 року в Україні числиться 824 тисячі 730 внутрішньо переселених осіб, що виїхали з окупованих територій Донбасу в інші регіони країни.
Із початком кризи на Сході звідти виїздили переважно патріотично налаштовані активісти, які першими відчули загрозу від «народної» влади. В масі своїй це легкі на підйом, здатні адаптуватися до нових умов люди. Таких у Донбасі було небагато, тому Україна їхнього прибуття особливо не відчула. Решта населення мала намір учергове «пересидіти» період хаосу, пов’язаний зі зміною влади. Але, з активізацією АТО, тікати довелося усім. Маса східняків була змушена полишити своє житло, аби не стати випадковою жертвою в зоні бойових дій. Люди їхали (і їдуть) туди, де є родичі, друзі, знайомі, де є шанси знайти роботу тощо. Біженців зі східних областей можна знайти в усіх регіонах України. Більшість, попри антирекламу, все ж таки зупинила свій вибір на Львівщині, зокрема на Жовківському районі.
Глибоко співчуваючи та розуміючи людей, котрі залишили свої домівки, власники готельного комплексу «Клен», що у с. Сопошині, прихистили їх. Олена Баженова разом із дітьми – доньками Анастасією та Світланою, сином Дмитром та племінницею Тетяною Площадновою більше дев’яти місяців проживають там.
Після жахливих умов війни тут для них створили справді райські умови. За словами Олени Сергіївни, яка втекла від куль, боїв, що не припиняються в її рідному місті Краснодоні, щоденно дякує добрим людям, які не полишили її в біді. А ще на перших порах смачно і багато годували. «Коли я приїхала сюди, думалося, що скоро усе нормалізується і уже через місяць повернемось. Із собою у нас було тільки те, що можна помістити в рюкзак, — ділиться пані Олена. — Але цього не сталося. Вимушено було вирішено жити тут. Дітвора пішла у школу. Я знайшла роботу у Львові».
Запитую, як вона дає собі раду матеріально, чи надає держава допомогу? «Так, ми отримуємо державну допомогу, але це дуже мало. (Ці кошти вона спрямувала на оплату проживання власникам). Багато допомагають волонтери. Перед Новим роком від місцевої влади одержали продуктові набори. Хочеться відмітити, що суттєву допомогу нам надав Сокальський Харітас. А в загальному, у вас дуже багато є людей з відкритими серцями, які чим можуть, тим нам допомагають».
Цікавлюся, чи мають намір вони повертатись на свою малу Батьківщину? «Мені вертатись немає куди, — зі сумом зауважує пані Олена. – Єдине, коли перестануть точитися бої, думала дітей молодших відправити додому, а самій податись на заробітки. Знайти нормально оплачувану роботу у нашому місті сьогодні нереально. Усе розгромлене, а що вціліле – те захоплене «новою владою». До війни ми були середньостатистичною сім’єю. Я працювала в магазині продавцем-консультантом. Чоловік – водієм автобуса, довозив шахтарів на місце праці. Сьогодні він теж залишився без роботи. Але ми живемо думкою про те, що усе стане на свої місця та нормалізується. Хочеться миру, спокою, надіємось, що з часом все-таки повернемося. Адже там у нас залишилася родина: сестра з чоловіком, бабця старенька, друзі, знайомі…».
Не вдаючись у юридичні й політичні деталі, скажу: те, що у нас, на східних рубежах сталося, змінило життя мільйонів. Скільки скалічених доль, скільки пролито сліз, але ми сильні, ми усе подолаємо. Вірю і надіюся, що сім’я Баженових таки повернеться на свою малу батьківщину, і в нас запанує довгоочікуваний мир та спокій. Наша нація нескорена, ми сильна держава, ми ще будемо процвітати. Я в це вірю.
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
