1 листопада Україна відзначає 95-ту річницю Листопадового чину, результатом якого стало утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Та якби не рішучість Дмитра Вітовського – командира Січових стрільців, Львів могли захопити польські війська, а Україна могла б так і не об’єднатися в єдину державу.
До кінця Першої світової війни Австро-Угорська імперія почала тріщати по швах, і, щоб хоч тимчасово зберегти зовнішньополітичні позиції і територіальну цілісність, австрійський цісар Карл І 16 жовтня видав маніфест, яким всі народи імперії закликали до створення місцевих представницьких політичних органів. Для українців Галичини й Буковини цей маніфест був ковтком свіжого повітря, і вони, не гаючи часу, почали виконувати волю австрійського цісаря.
Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. Головою комісаріату було призначено сотника легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського.
18 жовтня 1918 року у Львові було утворено Українську Національну Раду (УНРаду). Вже 19 жовтня УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.
Проте ці плани йшли врозріз із польськими амбіціями. Поляки здавна претендували на Галичину, і ситуація все ясніше давала зрозуміти, що мирного встановлення кордонів не буде. Ввечері 27 жовтня до Варшави виїхав представник австрійського уряду з інструкцією заявити польській Регенційній Раді, що Австрія, мовляв, віддає Польщі цілу Галичину з умовою, що поляки покличуть цісаря Карла І на польський королівський престол.
Таким чином польські військово-політичні кола, аби встановити контроль над Галичиною, створили 28 жовтня у Кракові Польську Ліквідаційну Комісію (ПЛК). Комісія мала організувати у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройний виступ для встановлення польської влади. Приїзд Ліквідаційної Комісії до Львова був запланований на 1 листопада. Ні в кого не виникало сумнівів, що ці дії будуть спрямовані в першу чергу проти українців Львова і призведуть до масових розправ серед цивільного населення. Місцеві австрійські органи були попереджені про майбутні події, але жодних дій для запобігання польському терору в Галичині не зробили.
31 жовтня, напередодні вирішальних подій, УНРада поставила вимогу перед австрійським урядом передати їй всю повноту влади в Галичині. Намісник коронного краю Карл Гуйн відповів відмовою, зауваживши, що не буде передавати влади ані українцям, ані полякам, бо ця справа «має вирішуватися мирним конгресом».
Того ж дня у Відні відбулися два засідання Ради Міністрів Австро-Угорщини, присвячені справі Галичини. Як результат, уряд погодився на заступництво ПЛК на польських землях і об’єднання Галичини з Польщею.
Перемовини з Карлом Гуйном зайвий раз підтвердили, що, попри всі обіцянки, ніяких вказівок із Відня щодо передачі влади УНРаді не буде, а 1 листопада до Львова вже мала прибути делегація ПЛК – для перебрання влади на користь поляків. При цьому окремі члени УНРади все ще «розважували, що далі робити: чи вижидати сподіваної інформації з Відня, чи вичікувати, що зроблять поляки, чи зараз приступити до виконання акту перейми влади». За таких напружених умов всі надії покладались на Центральний Військовий Комітет.
ЯКЩО НЕ ЗАРАЗ, ТО ВЖЕ НІКОЛИ
31 жовтня о 19-й год. в Народному домі відбулося останнє перед виступом засідання Української Генеральної Команди (УГК). Засідання вів голова Центрального Військового Комітету, сотник Дмиторо Вітовський. У короткій промові він охарактеризував міжнародне політичне становище і ситуацію в краї, вказав на завдання, поставлене перед українським військом, та повідомив, що УГК має в розпорядженні всього 1400 вояків та 60 старшин. Цей виступ, особливо останнє повідомлення, справили на присутніх неоднозначне враження. Значна частина з них засум-нівалась, чи вдасться виступ, а деякі навіть пропонували відкласти його на тиждень і за цей час добре підготуватися. Розбити многомудрі сумніви могла тільки рішуча людина, і нею став Дмитро Вітовський. У відповідь на спробу старших товаришів відтягти жорстку розв’язку він заявив, що «до перевороту все підготовлене й уже неможливо його відкласти». (Ще вранці Вітовський розіслав кур’єрів по всіх повітах Східної Галичини з наказом про перебирання українцями влади на місцях).
Дмитро Вітовський нагадав, що Польська Ліквідаційна Комісія вже завтра прибуває до Львова, щоб негайно перебрати владу. «Мусимо зайняти Львів цієї ночі, — заявив він. — Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в нашім краю, навіть хоч би прийшлося її завтра утратити. Справа може вдатися тільки зараз». І далі прозвучала легендарна фраза: «Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його напевно візьмуть поляки». Проти такої логіки заперечень не знайшлося. До цієї заяви ніхто не планував виступу раніше грудня. Та очільники УНРади «однодушно постановили виконати акт перевороту зайняттям міста Львова з усіма державними установами вдосвіта 1 листопада 1918 року». А далі, за планом Вітовського, було вирішено 1 листопада о 4 годині ранку роззброїти австрійські військові частини й захопити всі державні, крайові та міські установи Львова.
ЗІ ЗБРОЄЮ І БЕЗ ЖЕРТВ
Проти ночі з п’ятниці на суботу 1460 українських вояків на чолі з Вітовським заповнили похмурі вулиці Львова, щоб нагадати його жителям, хто є господарем в цьому місті. Українські воїни нейтралізували австро-угорські військові частини, а також роззброїли польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Інтернували австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Захопили найважливіші установи міста: австро-угорський банк, пошту, телеграф, міську цитадель, військові казарми та склади, залізничний вокзал, ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського, вивісили український прапор. Львів опинився в руках українців.
1 листопада 1918 року о 7 годині ранку Вітовський доповів вищому представникові УНРади Костю Левицькому про оволодіння Львовом «зайняли Львів і обсадили всі державні установи без проливу крові і взагалі без жертв».
Встановивши владу, українські відділи вивісили на чільних будинках міста національні стяги. Невдовзі в місті з’явилися прокламації за підписом УНРади, у яких йшлося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави…». Тоді ж Дмитро Вітовський повідомив Раду міністрів у Києві: «Занятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України». Водночас підрозділи Українських січових стрільців зайняли ще з десяток західноукраїнських міст серед яких: Станіслав, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав. Австрійський намісник був змушений передати владу УНРаді й невдовзі був відправлений разом з іншими чиновниками до Відня.
13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: 1) держава, проголошена Українською Національною Радою 19 жовтня 1918 pоку, має назву Західноукраїнська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що перебувають під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня «Вже воскресла Україна» («Ще не вмерла Україна»). Президентом ЗУНР було обрано Євгена Петрушевича, главою уряду – Державного Секретаріату – залишився Кость Левицький.
Наслідком Листопадового чину стало об’єднання західноукраїнських земель у складі Галичини, Буковини і Закарпаття, і в свою чергу – до виникнення ЗУНР. Вона займала територію 70 000 кв. км. її населення становило 6 млн. осіб — 71 % українців, 14 — поляків, 13 — євреїв і 2 % інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія.
«Авантюра» Вітовського фактично створила нашу країну в її сучасних межах. У січні 1919-го ЗУНР і УНР офіційно злилися в одну державу – в об’єднаній Україні Галичина мала титул Західна область Української Народної Республіки. З того часу й радянська влада, і «самостійники» вважали, що Схід і Захід зрештою знову мають об’єднатися.
Марія ІВАНЕЦЬ.
