В історії бурхливого XX століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце. Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України. Голодомор 1932-1933 рр. Був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок цього зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селянпідприємців, але й цілі покоління землеробського населення.
Глибокий слід, залишений Голодомором 1932-1933 рр. в історії України, накладається на слід від інших трагедій, що випали на долю українського народу у ХХ столітті. Громадянська війна і голод 1921-1923 років, репресії 1937-1938 років, війна 1941-1945 рр., німецька окупація і Голокост, голод 1946-1947 рр… Однак, якщо потрібно і взагалі можливо зважити наслідки багаторазових потрясінь, наслідки Голодомору не зрівняються ні з чим.
Спогадами про ті старшні роки, своє дитинство під час Голодомору поділилася мешканка Жовкви Лідія ВАСИЛЕНКО.
Народилась я 1935 року на Сахновщині Харківської області. Моя бабуся жила в селі Петрівці Красноградського району. Батька радянська влада посадила у в’язницю на 16 років, відсидів — п’ятнадцять.
Мати залишила мене в бабусі в селі. Це були страшні голодні роки. У Петрівці люди з голоду божеволіли, помирали, було людоїдство — канібалізм. Моя баба розповідала, що її сусідка народила дитину, а потім задушила, зварила і з’їла. Пам’ятаю, я була маленькою і бавилась із сусідською дівчинкою, одного разу вона пропала. Баба сказала, що її з’їли родичі. Люди боялись один одного. На ніч замикали вікна на віконниці «затули», двері теж замикали, ще дідо ставив біля дверей засоби попередження про небезпеку, сільськогосподарські інструменти тримав в хаті для самооборони.
Собак в селі не було — всіх поїли, але котів не вбивали. Хата в баби і діда була під очеретом — соломою, в стрісі гніздились горобці, голуби. Мій дядько, мамин брат, ловив їх на розсіл. Дітлахи лазили по деревах, збирали яйця, пили їх.
Дід із бабою дуже оберігали мене, постійно пильнували. До «нужника», який був трохи далі від хати, ходила в супроводі діда чи баби. Бабця мені завжди казала бути обережною, бо погані люди ловлять людей, вбивають та їдять.
У місті на базарі продавали баланду і холодець, в якому люди знаходили людські нігті. Від недоїдання тіло моє опухло — лікували в лікарні. Якось вижили.
Пізніше ми переселились до дядька на Львівщину у місто Жовкву. Тут і доживаємо свого віку. Внуки не хочуть вірити у ті страшні лихоліття.
Спогади записав В. ГУЛЬГУН.
