Події на Сході викликають у нас різні асоціації, як і кроки та рішення вищого керівництва держави. Втім наслідки дій в зоні АТО почасти торкаються і наших сердець невимовним болем. Надто, коли дізнаємося про втрати, про жахливі тілесні та душевні рани. І тішимося тим, що із зони повертаються наші земляки, нехай поранені, але живі…
Юрій Фукс – галичанин, уродженець Жовкви. Народився в сім’ї військового (батько Володимир – сьогодні підполковник запасу), тож обирати професію довго не став, вирішив бути, як і він – офіцером. Мрія юнака здійснилася: 21 червня нинішнього року Юрій став лейтенантом, закінчивши Львівську академію сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. А вже через два дні був відправлений на збори у Новоград–Волинський. 28 липня двадцятирічний командир взводу 30-ї ОМБР опинився на справжній війні – у зоні АТО, в самій гущі загальновідомих страшних боїв.
Коли проривався із оточення, отримав кульове та осколкове поранення. Далі був військовий шпиталь у Харкові, де переніс перші найскладніші операції: з пересадкою шкіри та встановленням імплантанта.
Нині Юрій перебуває у Рівненському військовому госпіталі, де із понад сотнею таких, як він, проходить оздоровлювальний курс. Пересувається на милицях, та на не по роках змужнілому обличчі й надалі жевріє іскорка життєрадісності. Зустрічає відвідувачів щирою посмішкою, та, коли ділиться спогадами, стає враз серйозним, втім доволі говірким:
— Тато в мене військовий, отож знав, де я, а ось мама… Берегли ми її, не розповідали. Наприкінці липня прибули в зону АТО, бронежилет і каску я мав. Прикро, але фактично провоював усього кілька тижнів. Спершу в районі Степанівки та Амвросіївки Донецької області, де, до речі, першого ж дня згоріли всі мої речі, бо машину, в якій вони були, «накрили». А потім на околицях Міусінська на Луганщині. Тиждень там в окопах сиділи, «гради», міномети нас накривали, піхота наступала… Потім – проривалися з оточення, нас обстрілювали з «градів», мінометів, РПГ, не кажучи вже про автомати… Приблизно 15 з нас там поранили, в тому числі й мене. Спасибі хлопцям, евакуювали з місця бою.
…Не беруся аналізувати війну на Сході чи засуджувати командування. Єдине зазначу, що противник там серйозний – є бойовий досвід і вміння воювати, знання місцевості, хороше озброєння… Щодо місцевих, то з ними по-різному. Там, де до нас були сепаратисти й запроваджували свої комендантські години, населення сприймає нас нормально. Звісно, не все. Приміром, у Степанівці знайшовся дідусь, який по рації «здавав» наші позиції противнику. Вирахували його, провели «профілактичну» бесіду…
Медики кажуть, що мені ще місяців два лікуватися. Після цього хочу продовжити військову службу, потрібно буде, то знову готовий повернутися на війну на Сході.
Ярослав ГЛУТКОВСЬКИЙ.
