Головна Інтерв'ю Усі ми через хрещення є усиновлені діти Божі

Усі ми через хрещення є усиновлені діти Божі

149
0

Життя Лесі та Михайла Шокалів з Магерова докорінно змінилося шість років тому, коли вони вирішили прийняти у свою родину дитя, якому було 3,5 роки

Щорічно 30 вересня святкується День усиновлення, це свято збігається з днем іншого — Дня святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. А ще 11 листопада в Україні встановлено День молитви за сиріт. Можливо, хтось згадає про дітей, які живуть без родин, почує розповідь пані Лесі й замислиться над тим, що він/вона може зробити для них.

Пані Леся з чоловіком, взявши до себе хлопчика Віктора, створили сімю.

Пані Лесю, що спонукало Вас на такий крок?

Будучи сама дитиноюсиротою, я знаю як важко таким дітям, у яких немає батьків. Вийшовши заміж, мені дуже хотілося поділитися своїм теплом та щастям з іншими дітьми. Своїх дітей у нас не було 16 років, ми довго виношували думку взяти до себе в сім’ю самотню дитину. Мій чоловік мене підтримав, єдине – у нас не було відповідних умов для проживання. Без сумніву, це рішення не було простим. Дуже часто можна почути від людей: «Ми б взяли дитину, але треба почекати, коли спершу наші підростуть, потім підуть до школи…». Нам, в цій ситуації, не було чого чекати, ми і так занадто довго чекали.

Які найбільші труднощі були на початку?

Мабуть, найважчим було Віті пояснити, що ми його уже «не віддамо». Звичайно, були труднощі з пристосуванням. Бо одна справа, коли діти народжуються у подружжя, а іншаколи вони зявляються в кількарічному віці, уже зі своїми певними звичками. Тоді всі починають вивчати одне одного, навіть вивчати себе самого в новій ролі. Нашому Вітюші потрібен був час, аби зрозуміти, що в сімї працюють зовсім інші правила, ніж у закладі, в якому він був до того. Що тепер буде щось поіншому, про нього піклуватимуться нові людиНам теж потрібно було змінювати свій звичний життєвий розклад, свої звички та вподобання.

Скільки часу минуло, поки Ви стали краще розуміти один одного?

Спеціалісти кажуть, що дитина адаптується приблизно за стільки часу, скільки вона провела в закладі. У нас усе стабілізувалося десь до року. Особливо допомагали молитва й уповання на Божу допомогу. Нас підтримували друзі, родина, знайомі.

Пані Лесю, ви не задумувалися узяти ще одне дитя, наприклад, дівчинку, на виховання?

Ви знаєте, ми ще на початку думали, що у нас таки буде дівчинка, така гарненька. Чимось подібна до мене, чимось до Михайла. Але, мабуть, так мало бути, і в нас є Вітянаша потіха і радість. А щодо взяття ще дітей, не дозволяє житлова площа. Тобто у нас малосімейка. Звичайно, хочеться ще і дівчинки, ми навіть уже Віктора підготовляли, що у нього буде сестричка, але

Як Ви вважаєте, українські родини з охотою ідуть на усиновлення?

За статистикою, рівень усиновлення в Україні збільшився, і це дуже приємно. Разом з тим у нашому суспільстві панує багато стереотипів та упереджень щодо дітейсиріт. Власне з тим повязаний страх, що стоїть на заваді сімям зважитися на те, щоб взяти в свою родину дитину. А ще безліч відповідних інстанцій, які треба подолати, щоб дитинка на законних правах стала «вашою». Але потрібно не забувати, що Бог завжди з нами і є опорою нашого життя. І це очікування, це ходіння «по муках» вартує того.

Що, як правило, керує людьми, які йдуть на такий крок, на Вашу думку?

Кожна родина має свою історію. Зовсім відмінну від інших. Одні хотіли допомогти, до інших дитина «сама попросилася». Більшість людей вважає, що забирати дітей з установ повинні подружжя, у яких щось не склалося і в яких немає дітей. Але існує другий бік «медалі» — в старості не бути самотніми.

Яким чином віра впливає на прийняття рішення щодо всиновлення?

Гадаю, власне християнський світогляд допомагає їм відкрити кордони своєї сімї, а уповання на Бога дозволяє зважуватися на подібні кроки. Чим більше ми маємо в своїй душі любові, тим більше ми хочемо поділитися з нею

Що Ви можете побажати тим, хто хоче, але ніяк не наважиться зробити такий крок?

У нас є різні мрії і плани в житті. Усі вони потребують зусиль подібно, як вступ до вищого навчального закладу і немалих роздумів, як це буває перед тим, як зважитися на одруження. Не все, чого ми прагнемо, ми можемо чи наважуємося досягти, а, зрештою, є також справи, які справді не для нас, і ми мусимо від них відмовитися. Якщо для когось питання усиновлення є справді важливим рішенням, то, вважаю, що слід потратити час на те, щоб краще обдумати це питання. Якщо є страхи чи сумніви, то варто боротися з ними і шукати відповіді.

Дякую за розмову. Щасти Вам в усьому.

Зоряна ГУМНИЦЬКА.