Життя Лесі та Михайла Шо–калів з Магерова докорінно змінилося шість років тому, коли вони вирішили прийняти у свою родину дитя, якому було 3,5 роки…
Щорічно 30 вересня святкується День усиновлення, це свято збігається з днем іншого — Дня святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. А ще 11 листопада в Україні встановлено День молитви за сиріт. Можливо, хтось згадає про дітей, які живуть без родин, почує розповідь пані Лесі й замислиться над тим, що він/вона може зробити для них.
Пані Леся з чоловіком, взявши до себе хлопчика Віктора, створили сім’ю.
— Пані Лесю, що спонукало Вас на такий крок?
— Будучи сама дитиною–сиротою, я знаю як важко таким дітям, у яких немає батьків. Вийшовши заміж, мені дуже хотілося поділитися своїм теплом та щастям з іншими дітьми. Своїх дітей у нас не було 16 років, ми довго виношували думку взяти до себе в сім’ю самотню дитину. Мій чоловік мене підтримав, єдине – у нас не було відповідних умов для проживання. Без сумніву, це рішення не було простим. Дуже часто можна почути від людей: «Ми б взяли дитину, але треба почекати, коли спершу наші підростуть, потім підуть до школи…». Нам, в цій ситуації, не було чого чекати, ми і так занадто довго чекали.
— Які найбільші труднощі були на початку?
— Мабуть, найважчим було Віті пояснити, що ми його уже «не віддамо». Звичайно, були труднощі з пристосуванням. Бо одна справа, коли діти народжуються у подружжя, а інша – коли вони з’являються в кількарічному віці, уже зі своїми певними звичками. Тоді всі починають вивчати одне одного, навіть вивчати себе самого в новій ролі. Нашому Вітюші потрібен був час, аби зрозуміти, що в сім’ї працюють зовсім інші правила, ніж у закладі, в якому він був до того. Що тепер буде щось по–іншому, про нього піклуватимуться нові люди… Нам теж потрібно було змінювати свій звичний життєвий розклад, свої звички та вподобання.
— Скільки часу минуло, поки Ви стали краще розуміти один одного?
— Спеціалісти кажуть, що дитина адаптується приблизно за стільки часу, скільки вона провела в закладі. У нас усе стабілізувалося десь до року. Особливо допомагали молитва й уповання на Божу допомогу. Нас підтримували друзі, родина, знайомі.
— Пані Лесю, ви не задумувалися узяти ще одне дитя, наприклад, дівчинку, на виховання?
— Ви знаєте, ми ще на початку думали, що у нас таки буде дівчинка, така гарненька. Чимось подібна до мене, чимось до Михайла. Але, мабуть, так мало бути, і в нас є Вітя – наша потіха і радість. А щодо взяття ще дітей, не дозволяє житлова площа. Тобто у нас малосімейка. Звичайно, хочеться ще і дівчинки, ми навіть уже Віктора підготовляли, що у нього буде сестричка, але…
— Як Ви вважаєте, українські родини з охотою ідуть на усиновлення?
— За статистикою, рівень усиновлення в Україні збільшився, і це дуже приємно. Разом з тим у нашому суспільстві панує багато стереотипів та упереджень щодо дітей–сиріт. Власне з тим пов’язаний страх, що стоїть на заваді сім’ям зважитися на те, щоб взяти в свою родину дитину. А ще безліч відповідних інстанцій, які треба подолати, щоб дитинка на законних правах стала «вашою». Але потрібно не забувати, що Бог завжди з нами і є опорою нашого життя. І це очікування, це ходіння «по муках» вартує того.
— Що, як правило, керує людьми, які йдуть на такий крок, на Вашу думку?
— Кожна родина має свою історію. Зовсім відмінну від інших. Одні хотіли допомогти, до інших дитина «сама попросилася». Більшість людей вважає, що забирати дітей з установ повинні подружжя, у яких щось не склалося і в яких немає дітей. Але існує другий бік «медалі» — в старості не бути самотніми.
— Яким чином віра впливає на прийняття рішення щодо всиновлення?
— Гадаю, власне християнський світогляд допомагає їм відкрити кордони своєї сім’ї, а уповання на Бога дозволяє зважуватися на подібні кроки. Чим більше ми маємо в своїй душі любові, тим більше ми хочемо поділитися з нею…
— Що Ви можете побажати тим, хто хоче, але ніяк не наважиться зробити такий крок?
— У нас є різні мрії і плани в житті. Усі вони потребують зусиль подібно, як вступ до вищого навчального закладу і немалих роздумів, як це буває перед тим, як зважитися на одруження. Не все, чого ми прагнемо, ми можемо чи наважуємося досягти, а, зрештою, є також справи, які справді не для нас, і ми мусимо від них відмовитися. Якщо для когось питання усиновлення є справді важливим рішенням, то, вважаю, що слід потратити час на те, щоб краще обдумати це питання. Якщо є страхи чи сумніви, то варто боротися з ними і шукати відповіді.
— Дякую за розмову. Щасти Вам в усьому.
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
