Коли жорстокість не знає меж
Чому світ такий жорстокий? Звідки починається ця жорстокість? Хто винен у цьому? Такі запитання ось уже впродовж місяця я ставлю собі, а відповіді не знаходжу. Логічної відповіді. Так, ми живемо у величезному світі, і скрізь, у кожній країні, на кожному континенті, у будь-якому куточку нашої неосяжної планети проявляється жорстокість. Зловтіха. Чомусь багато з оточуючих отримує задоволення від нещастя інших.
Мабуть, у цьому винні не найкращі риси людських проявів — корисливість, жадоба грошей… Я так міркую. А чи права? Бо, окрім цього, є ще безбожність, байдужість… І так далі. Ви спитаєте, чому я порушила цю тему? Та тому, що наше місто знову сколихнуло жорстоке вбивство, і причина цьому — гроші. Більш як десять років тому про Жовкву теж гуділа вся Україна. Тоді підлітки жорстоко розправились зі своїм однокласником та його родичами. Сьогодні теж підлітки жорстоко, цинічно, моторошно, зухвало вчинили насильство над своїм товаришем. Найболючішим і найнестерпнішим є те, що цьому можна було запобігти…
24 квітня поліція знайшла тіло юнака на обійсті у Жовкві, на вулиці Шпитальній. Троє нелюдів убили його в підвалі будинку і закопали на городі. Фото закатованого один із учасників скинув знайомій. Та, після тривалого зволікання (якби не погрози у її бік, цей злочин міг бути ще довго не розкритим) звернулася в поліцію. Тіло пролежало в землі 12 днів. Упродовж цього часу родичі не шукали зниклого сина/брата?!
Я не стану вникати у подробиці цієї страшної події, яка не піддається здоровому глузду. Сподіваюсь, винні отримають належне, бо живемо в правовому суспільстві і, якщо вчинено злочин, мусить бути покарання. Але…
Чимало журналістів із різних ЗМІ ставили запитання мамі та сестрі, брату убитого з приводу того, чому не поцікавились, де хлопець, чому не шукали його. І кожному відповідь їхня була незрозумілою… У кожного з родичів убитого Павла Арсентьєва була своя версія…
А містом ширяться різні домисли. Кожен, практично, хто переглядав минулої неділі телепередачу на каналі СТБ, наступного дня обговорював її. Звичайно, у всіх думка своя. Та, напевне, зі мною погодиться щодругий — винні у цьому, що трапилось, ми всі. Батьки — винні, бо неналежно виховували своїх чад, вчителі — мало спілкувалися зі своїми учнями, відповідні служби — не проводили профілактичних заходів… Сьогодні це зіграло свою ганебну роль. Вседозволеність ХХІ століття виливається ось у такі, почасти, жорстокі факти.
Але чи усвідомлюють усе це учасники трагедії? Питання скоріш риторичне. Бо з перегляду передачі я зробила висновок далеко невтішний. Саме так. Наше суспільство деградує. Самознищується. Ми забули у повсякденній круговерті людські чесноти. Такі, як любов, віра, надія, милосердя, милостиня тощо. Ми щоденно кудись поспішаємо, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо. А коли стається непоправиме, навіть висновків не намагаємось зробити належних. Оце найприкріше. Найболючіше. Нестерпне. Я нікого не засуджую і не критикую. Кожен буде відповідати за свої вчинки і за своє життя, коли стане перед лицем вічності. Просто хочеться достукатись до тих батьків, вчителів, врешті-решт громадськості — дорогі, задумайтесь трішки про наше майбутнє, не бутьте пасивними, байдужими.
Психологи кажуть, що наше життя — це наші думки. Так, будь-яка наша радість, ненависть, злість, жорстокість, жаль постають ізсередини. Змінивши зовсім небагато — свої думки, а відтак і вчинки — ми зробимо цей світ трішки кращим. Проявляючи любов і милосердя, ми змінимо наше життя.
Чому світ такий жорстокий? Відповідь на це запитання знайти важко. Зате ми знаємо, що робити, щоб виправити цю жорстокість у ставленні до людей, до самих себе. Гармонія у стосунках з іншими людьми починається з гармонії всередині себе. Наші слабкості і сили, чистота і нечистота — все це виключно наше, а не чиєсь ще…
Зоряна ГУМНИЦЬКА
