Про смерть письменника було оголошено в газеті “Діло” через два дні:
“Ангел смерти злетів на українську землю, щоб замкнути очи на вічний сон найбільшому з сучасних синів України. Настало для нас велике свято суму…”.
Франко довгий час хворів. На початку 1916-ого стан його здоров’я значно погіршився. У лютому того ж року Франка поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги – повідомили Жовкві он-лайн у Локальній історії .
Поширений міф, начебто Франко нездужав на венеричну хворобу, зокрема найчастіше називають сифіліс. Однак у 1990-их вчений-медик та авторитетний лікар Дмитро Луцик спростував цю думку, назвавши причиною смерті письменника “деформуючий ревматоїдний поліартрит, який ускладнювали інші дрібні захворювання, злиденні матеріальні умови, посилена творча праця, ув’язнення та холод”. Медик підтвердив, що хвороба викликала у Франка зміни кори головного мозку та паралізувала кисті рук. А лікування препаратами наперстянки ніяк не стримувало прогресії патології, а, навпаки, зумовлювало галюцинації.
За два тижні до смерті Франко знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі племінника. Біля письменника в останні години та дні не було найрідніших: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні.
Ось як згадувала день смерті Франка його приятелька, дружина етнографа Осипа Роздольського – Ольга:
“Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.
Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою.
…В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен (вчитель, – ред.), зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. “Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя”.
