Кожне століття в історію людства впише свою сторінку. Двадцяте ж прийдешні покоління згадуватимуть через жахіття нацистських злочинів, що стали інструментом політики, несумісної зі здоровим глуздом.
Зі самого початку приходу нацистів до влади в Німеччині на підставі прийняття у лютому 1933 року «Надзвичайного декрету рейхспрезидента про охорону народу та держави» усі, що вважалися ворогами режиму, заарештовувались на невизначений термін. Це були керівники різних політичних партій, профспілкові діячі та євреї – письменники, журналісти та юристи. З квітня 1934 року керівництво гестапо зосередилося в руках Генріха Гіммлера: концентраційні табори перейшли повністю під контроль СС, судова влада втратила будь-яку можливість втручатися у справи гестапо. Загальне число ув'язнених збільшилося у 1938 році з 24 тис. до 60 тис. З початком другої світової війни у системі концентраційних таборів відбулися значні зміни: збільшилася кількість ув'язнених, розширилася мережа самих таборів як на території Німеччини, так і за її межами; змінилися їх функції, а саме: економічна експлуатація та масове знищення в'язнів. Після Ванзейської конференції 1942 року почалось прискорене створення нових таборів масового знищення, головним чином на території Польщі. На початку 1942 року почато депортацію євреїв з гетто Польщі в табори смерті, що здійснювалося під назвою «переселення». Ліквідація євреїв отримала найменування «акція Рейнхард» .
Концентраційні табори були швидше страшними в’язницями для військовополонених та цивільних, табори ж смерті – основним знаряддям здійснення Голокосту. Євреї, цигани, подекуди військовополонені і просто цивільні ставали жертвами жахливої машини смерті, що включала у себе шість таборів смерті, розміщених в основному на території Польщі. Це Аушвіц, Треблінка, Собібор, Хелмно, Майданек та Белжець.
Так, саме у цьому малому польському селі, що майже на кордоні з Україною, до якого зі Жовкви – якихось кілька десятків кілометрів, і розмістивя у далекому 1942-му страшний табір смерті, що забрав життя 600 000 євреїв, більшість серед яких — жінки, старі люди й діти…
З березня по листопад 1942 року у Белжецький табір смерті, що «вигідно» розмістився на залізничній вітці Львів-Люблін, надходили потяги зі живими людьми, головно єврейської національності. Були це сім’ї, як правило, багатодітні, яких запевняли, що везуть працевлаштовувати на новому місці проживання. Перший такий потяг прийшов зі Львова. То були мешканці Жовкви, Львова, Бібрки, Городка, Мостиськ, Судової Вишні, Яворова, Куликова, Рудок, Щирця, Рави-Руської, Немирова, Угнова, Дрогобича, Борислава, Самбора, Старого Самбора, Турки. Також було немало людей з Іванофранківщини та Тернопілля.
Прямо з платформ людей швидко направляли до місць, де їх нібито мали з дороги помити, дезінфікувати та підготувати до праці. У прийомній зоні ніщо не віщувало біди. Зелений парк, де грала музика – то були полонені, що виступали у Віденській опері…У бараках для роздягання усіх одразу стригли (людське волосся есесівці використовували для ущільнення дна підводних човнів). Чоловіків відмежовували від жінок та дітей і посилали «митися» першими, аби уберегти табір від бунту. Двері чотирьох газових камер щільно закривалися, а з труб замість води надходив відпрацьований газ з двигунів бойових радянських машин. Смерть наступала через 20 хвилин і була дуже страшною: люди вмирали у жахливих муках, корчачись від болю, душилися. Жінки так міцно тримали дітей в обіймах, що й по смерті їх не могли роз’єднати… Одразу камери очищалися від тіл, готувалися до наступного прийому жертв. За один день така фабрика смерті знищувала 5-6 тисяч людей. Охоронцями тут були полонені радянської армії, люди різних національностей, що погодилися «працювати» на ворога. Вони й скидали тіла у величезні ями. Згодом розкладання тіл спричинило витікання рідини з масових захоронень, і есесівці вирішили замітати сліди інакше – вони почали спалювати тіла. Дим і сморід від таких згарищ доносився на десятки кілометрів, місцеве населення не відчиняло вікон у домівках. Згорілі останки скидали у могильники.
З теренів Галичини та Західної України у Белжцю назавжди залишились майже 450 000 євреїв, серед яких були й українці, поляки та цигани. І лише двом пощастило втекти – Рудольфу Редеру та Хаїму Гершману, зі свідчень яких людство й дізналося правду про злочини в таборі смерті, де згинули також євреї з Чехії, Словаччини, Австрії, Голландії, Німеччини, Бельгії та Норвегії. Серед жертв табору було й 1500 поляків та українців, що хотіли допомогти євреям, переховували їх, заплативши за це життям.
На початку 1943 року есесівці, затираючи сліди, ліквідували табір. Вони зрівняли все з землею і насадили дерев.
Після закінчення війни на місцях захоронень у Белжцю – а було їх тридцять три – почались «розкопки». Люди шукали «єврейське золото»…
Тепер на місці цього страшного злочину проти людяності створено музей та символічне Місце Пам’яті – цвинтар, площею чотири гектари, вкритий кам’яними брилами, під якими – останки жертв. А навколо, по периметру, назви населених пунктів, звідки привезені були люди.
Подивитись на цей Меморіал, почути моторошні розповіді екскурсовода про табір смерті в Белжцю у рокидругої світової війни приїхали діти зі Жовківських шкіл разом з наставниками та організатором – науковим співробітником Державного історико-архітектурного заповідника у Жовкві Людмилою Байбулою. Це вже друга така поїздка (перша була цьогоріч у березні та охоплювала 45 дітей з Рави-Руської, Добросина та Жовкви) за фінансової підтримки німецького освітнього фонду ім. Станіслава Ханца і волонтерської підтримки працівників музею в Белжцю – директора Томаша Ханейка та працівниці Еви Копер, що має на меті нагадати теперішньому поколінню українців про гітлерівські злочини, про жах війни. Це дуже актуально саме зараз, коли путінська агресія повернута не лише в сторону України, а й усього світу. Поїхати на безкоштовну екскурсію у Польщу пощастило тим учням, що попередньо зустрічались зі старожилами у місцях, де живуть, спілкувались і робили інтерв’ю про війну і важкі повоєнні роки. Такі спогади є дуже цінними для історії, і згодом стануть ще однією її сторінкою.
На місці Меморіалу-цвинтаря створено й музей, який збудовано у вигляді потягу, що застиг у бетоні. Там діти бачили безліч світлин цілих родин, що пропали у Белжцю назавжди, експозиції ключів від домівок жертв, які вони залишали, чітко підписуючи кожен, бо вірили есесівцям і сподівалися скоро повернутися додому. Було тут представлене і взуття жертв, яке попередньо нацисти ретельно перевіряли, роздираючи кожну пару, сподівались знайти коштовності. Збереглися у музеї й деякі фото з табору смерті, які очевидно робили гітлерівці, аби похизуватися своїми «здобутками».
Бачили діти й макет газових камер, ба, більше, навіть заходили у величезну бетонну темну кімнату без вікон, що одразу нагадує присутнім, що було на цьому місці …
Поміж груд каміння і руди є і напис «Жовква». На цьому місці зупинились наші учні, щоб запалити свічки. Так роблять тут люди, що приїздять чи не з усього світу, у кого в роки війни пропали рідні та близькі, сіли одного дня у потяг і більше ніколи не повернулись…І ніхто достеменно не знає і не буде знати ніколи імен й прізвищ усіх жертв Белжецького табору смерті, бо есесівцями були знищені всі документи.
Я бачила очі наших дітей під час цієї сумної екскурсії. І зрозуміла, що ніхто з них анітрохи не пожалкував, що сюди приїхав. Очевидно, вони за своє коротке й, на щастя, безтурботне життя ще ніколи так близько не бачили наслідків війни, хоча вона донедавна була вже так далеко, у минулому столітті, і навіть тисячолітті. Вони сприйняли це серцем, вони відчули енергетику того страшного місця, здається, навіть збагнули суть і потребу відвідин сучасною людиною таких місць. А це так потрібно кожному у теперішньому світі «суєти-суєт», щоби пам’ятати, щоби запобігти, щоби вберегти!..
Настя Вігурицька, Жовква – Белжець (Республіка Польща).
