Про що б не заходила мова, українець літнього віку обов’язково згадає епізоди з свого дитинства, юності, історію про життя – боротьбу в роки Другої світової війни, життя в «радянський час» і порівняє з пострадянськими.
Це генетична пам’ять, яка не дає спокою впродовж всього життя. Саме таку розповідь я почув під час відвідин Степана Яськіва, мешканця Жовкви, якому вже минув дев’ятий десяток. Мені пан Степан напам’ять декламував вірш Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим». За цей вірш,пригадує чоловік, в дитинстві його побили протягом одного дня три рази. В школі вчитель покарав його різками, бо добре не вивчив – зранку, в другій половині дня, пасучи корів, читав твори Т. Шевченка і не впильнував корів, які пішли на город в дядькову капусту. Господар побив хлопця березовим прутом, а ввечері вдома ще й батько додав «березової каші», бо треба було віддати сусідові за заподіяну шкоду десять злотих.
На початку сорокових років, навчаючись у торгівельній школі, був членом організації українського юнацтва, проживав в інтернаті імені Шептицького. Носив продукти: теляче м’ясо, яйця, хліб в гетто іудеям, його затримали німецькі нацисти, однак чудом вдалося вийти з полону, переодягнувшись в форму поліцейського. В пам’яті чоловіка збереглися картини, як німці ловили людей неподалік Клепарова для того, щоб відправити на роботу в Німеччину.
Степан теж опинився на роботі в Німеччині неподалік Дрездена, тридцять хлопців з Галичини працювали на летовищі на заправці. Коли німці відступали на Захід, хлопці вирушили додому, в Україну, лісами йшли ночами. 5 травня потрапили в руки чеських партизанів, які обеззброїли юнаків, пізніше був пересильний пункт, додому добралися в кінці літа, в серпні.
У рідному Мокротині був членом самооборони села – УПА, пам’ятає пароль «Біла береза тихо шепоче — кріпись , сину, біда близько».
Пан Степан пригадав, як, стоячи на варті, заснув зі зброєю в руках, спершись об липу, до речі, ця липа стоїть і донині. Тоді і «попався» на очі патрульним, які робили обхід. Спросоння сказав до патрульного «дядьку» замість «друже-провіднику». Патрульний забрав зброю і вигнав додому, було так соромно перед дівчатами, коли вони про це дізналися.
У 50-ті роки Степан вже був сімейним і працював разом з дружиною на лісоповалі в Комсомольську-на-Амурі, аж шість років.
Все життя боровся за справедливість з радянськими бюрократами. В 1969 р. в застінках Жовківської міліції його побили, що був весь синій, звинувачували, що почепив в населених пунктах району український національний стяг. Потім поїхав до Києва шукати правди, а там «ще добавили» і кинули на сходи, щоб котився.
Діти отримали гарт української національної ідеї, в комсомолі не були.
У 1989 році став членом руху першої легальної антикомуністичної організації «Меморіал Степана», дві каденції був у її правлінні.
Із дітьми і внуками побував по визначних патріотичних місцях України: в Каневі на могилі українського пророка читав напам’ять вірші Шевченка «Розрита могила», «Доля». Був в Запоріжжі на Хортиці, на Маківці, в Берестечку, Бродах — в рамках екскурсій «Пізнай, дитино, рідний край».
На столі, у чоловіка, поряд з Святим Письмом лежить Всеукраїнський правозахисний часопис. Не можу пройти повз зло, каже пан Степан. Йдучи біля гурту юнаків, почув ненормативну лексику і дав хлопцям зауваження, тоді почув у відповідь: «Ти, старий, ще не був битий». — Чоловік відповів: «Якщо це тобі додасть честі, слави, багатства, то дай старому по пиці». Юнаки зніяковіли. Зараз хлопці, побачивши пана Степана, поважно вітаються. “Приниження терпіти не можу”,— говорить чоловік.
Пригадує, що в часи його юності в Жовкві через дорогу від церкви Святої Трійці стояла капличка, яку знесли атеїсти.
Спостерігаючи по телебаченню за емоційними виступами депутатів України на сесії у Верховній раді, пригадав слова митрополита Андрея Шептицького: «Не потоком шумних, галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну».
Записав
Василь Гульгун.
