Нещодавно в редакцію газети «Відродження» завітав головний редактор газети «Україна козацька» Антін Бобир разом із директором загальноосвітньої школи-інтернату № 8 м. Донецька Світланою Черкашиною та директором дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка» Лукою Павлюком.
Рік тому, у таку ж спекотну пору пан Антін був гостем нашої редакції. Тоді ми писали про його відгуки від перебування на теренах Західної України. Сьогодні своїми враженнями та думками про відвідини Львова, зокрема Жовківщини, ділиться пані Світлана.
— З яким настроєм ви їхали сюди і, як вас зустріли?
— У нас була домовленість, щоб 10 діток, приїхавши, оздоровилися саме в «Росинці». Але з цією ситуацією, яка триває на сході України, неможливо організувати поїздку. Тому що батьки разом з дітьми масово виїхали з Донецька. Я навіть не знаю, чи зможу відкрити свій заклад першого вересня. Радує одне, що я свого сина сюди таки привезла. Артем дуже задоволений, йому настільки тут сподобалось, що ми вирішили трішки довше тут побути, ніж планували.
— Ви корінна донечанка?
— Так. Народилася я в Донецьку, але більше 20 років проживала з батьками в Магадані. У 1995 році повернулася у Донецьк.
— Скільки років ви опікуєтеся дітьми?
— Розпочинала з вихователя і уже 9 років є директором. Інколи дуже важко, але, як говорять, легкого хліба не буває.
— Світлано Володимирівно, скажіть, будь ласка, чим вас, жительку Східної України, вразив Захід або ж, що найбільше запам’яталося?
— Ви знаєте, я навіть ніколи не думала їхати сюди. Запитаєте – чому? Мабуть, тут велику роль зіграли наші політики, телебачення. Адже у нас йде своєрідна пропаганда, яка вигідна певному колу людей. Я побувала більше в дев’яти країнах світу, а своєї країни зовсім не знаю. Хіба це правильно. Напевно, що ні…
Перший раз я приїхала на Західну Україну в травні. Була приємно подивована вашою гостинністю та привітністю. Так, я змінила свою думку кардинально. Мабуть, тому привезла свого сина. Адже старше покоління переконати дуже важко, воно нічого слухати не хоче. Більшість з них вважають, що захід для них несе якесь зло. Мій Артем тепер буде розповідати усім, як його тут приймали. Наскільки йому було добре, яка прекрасна таки наша країна і багата. Які нас оточують добрі та хороші люди. Ми усі хочемо жити в мирі та спокої. Сьогодні, думаю, ця війна зблизить нас. І це дуже важливо.
— Пані Світлано, щоб ви побажали своїм землякам, які не дуже полюбляють західняків?
— По-перше, дуже хочеться миру та спокою. По-друге, нам треба більше спілкуватися один з одним. Треба налагоджувати зв’язки. Я таки знову ж підкреслю, я була в 9 країнах світу, при цьому рідної землі своєї не знаю. Це боляче, водночас страшно. Мені настільки сподобався Львів, Крехівський монастир, природа, і звичайно, Жовква і місцеві жителі. Так, ви – нащадки бандеривців, і ви — горді тим. Бо ви шануєте своїх героїв. Свою історію треба вивчати. Боляче, що вона така трагічна. Надіюсь, для усіх нас це стане великим уроком. Ми зуміємо усе подолати.
— Дякую за бесіду.
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
