Всякий свідомий українець повинен написати свої спогади… Це святий обов’язок наш.
Євген Чикаленко
Тяжко визначити, в якому віці у людини приходить потреба розкритися правдою. Глибоко осмислити життя, прожите собою та близькими.
Найбільшою спонукою до писання спогадів про велику родину Гелетіїв-Клубів, їх однодумців, які брали активну участь у визвольних змаганнях українського народу 30-50 років XX століття, було і є розуміння того, що вони не встигли залишити по собі жодних написаних мемуарів, бо передчасно загинули — хто на полі бою, а хто в тюрмах та засланнях. З вершин минулих років у наш час, начебто незалежної України, коли бездуховність та втрата пам’яті все більше поширюється на тлі подальшої русифікації, вивчення не такого вже й далекого минулого, на наш погляд, є не лише актуальним, але й доконечно необхідним.
Визвольні змагання 30-50 років займають особливе місце в героїчній та, водночас, трагічній історії України. На сьогоднішній день інтерпретуються по-різному, зазвичай погляди виявляються діаметрально протилежними. Цьому ми завдячуємо нав’язаному тоталітарною комуністичною системою негативізму та замовчування такого унікального явища, яке не має (і дай Бог щоб і не мало) аналогів в історії решти народів Землі, що були змушені здобувати свою незалежність.
Офіційна радянська історія свідомо замовчувала, що лише за 40 років (1914-1954 pp.) насильницькою смертю загинуло понад 20 мільйонів українців (ці дані щороку уточнюються, і, на жаль, не в сторону зменшення…) від рук поневолювачів — Росії, Польщі, Німеччини. Комуністичне псевдовчення настільки отруїло людські свідомості, що фактично стало найбрутальнішою з форм духовного рабства.
Вшановуючи 70-у річницю Пирятинської трагедії, ми повинні позбутись своєї політичної байдужості, мати як зразок та дороговказ тих, хто виборював нашу незалежність не в пустих балачках, а ділом стверджував, що “ще не вмерла Україна” (наша “українська” влада за роки, незалежності і досі не спромоглася визнати справжню роль боротьби ОУН-УПА в справі здобуття незалежності, вшанувати пам’ять десятків мільйонів наших предків, що були знищені поневолювачами).
У сьогоденних негараздах ми повинні, в першу чергу, звинувачувати себе — тому, що лише завдяки нашій політичній апатії і розпорошеності національно-патріотичних сил, вже вкотре, ми після здобутої перемоги дозволяємо представникам партноменклатури та олігархічних кланів утримати владу.
Ми ведемо мову про найзвичайнісінькі українські родини, знищені комуністичним режимом. Трагедія наших рідних проектується на трагедію багатостраждальної України. Не погрішивши проти істини, з упевненістю можна вказати, що така доля спіткала сотні тисяч сімей — підмурків нашої нації, без яких існування самого народу ставиться під великий знак запитання. Крізь наші серця пройшла трагедія дідів, батьків, братів та сестер, що вступилися за честь Вітчизни, сміливо встали до нерівної боротьби з коричневою та червоною чумою. Невблаганний час із кожним днем позбавляє історію найголовнішого — достеменності, яка закарбована в пам’яті очевидців. Лиш вони своїми правдивими спогадами можуть зробити безцінний внесок у велику справу розкриття “білих плям’’ замовчуваної та гнаної правди — навіть через стільки років незалежності архівні дані репресивних органів закриті для доступу, що ж там приховує наша влада? Чого боїться? Уселяє надію, що наше хворе на брак історичної правди суспільство одужає, бо все більш розгортається хвиля широкої цікавості до минулого, йде свідоме переосмислення багатьох сторін життя, нове розуміння визвольних змагань УПА.
Суттєву сторінку у визвольну боротьбу часів Другої світової війни внесли землі Західної України — Волинь та Галичина. Так розпорядилася доля, що наші родини мали безпосередній стосунок до подій на цих теренах. Родина Гелетіїв із діда-прадіда жила на хуторі, що носив аналогічне наймення та входив складовою частиною древнього села Пирятин (перша згадка датується 1508 роком). Сім’я була досить заможною, це дозволило старшому сину Григорію отримати вищу освіту. З позицій чисто селянської філософії, щоб не постраждало господарство, старша сестра Анастасія Гелетій стала дружиною Андрія Клуба із с. Добросина, присілок Лісові, а, у свою чергу, сестра Андрія вийшла заміж за брата Анастасії — Івана. Шлюб молоді брали в один день: одна пара у храмі с. Боброїди, а друга — в Добросинській церкві. Обидві родини були національно свідомими, розуміючи, що поки на українській землі господарює окупант — добра не буде. Селянство, крім злодіїв, зазнавало подвійного гноблення — національного та соціального.
В передвоєнні роки польська окупаційна влада робила все, щоб позбавити нас єдності, навіть влаштуватися на роботу можна було лише полякам та римо-католикам, або тим хто “ставали” ними, зрікалися свого роду та народу. Це викликало спротив українського люду, який гуртувався в патріотичні об’єднання, створювалися осередки ОУН. Відповідно наростали і репресії…
Не обминула чаша сія і родин Гелетіїв та Клубів. Був ув’язнений в Березу Картузьку Андрій Клуб, а його швагро Григорій Гелетій, що вчителював на Волині, у містечку Колки, був притягнутий до кримінальної відповідальності за організацію в 1937 році екскурсії на місце битви під Берестечком. Проте, завдяки друзям із Луцька уникнув тюрми та змушений був перевестися з Колок в сільську школу с. Олика біля Луцька.
Пригадаймо трошки історію. З часів занепаду Київського князівства у нас практично не було державності. Постійно за неї боролись з перемінним успіхом. Хмельниччина поклала край польському свавіллю, але результатами цієї перемоги підступно скористались наші сусіди, московитяни. Знехтували укладеною угодою як рівної з рівною та вільної з вільною. Кращі наші землі забирали московські вельможі, ми ставали Малоросією, колонією москалів. Царські борзописці підмінили історичну правду. Ще з часів Ярослава Мудрого ми були признаною Європейською державою, мали престольні зв’язки майже з усіма великими державами. В той час про московське князівство в Європі не знали. Для них то була дика Азія. Коли московський цар Петро І привласнив собі титул царя Російського, Франція першою офіційно протестувала: як можна бути царем тієї землі, якою ніколи не володів і її владикою не був? Мудрий Мазепа вступився за поругану Україну, та чвари серед козацтва привели до поразки. Довгі століття сердешну шматували й шматують різні окупанти. — Повністю, Іване, розділяю твоє обурення, що ми втратили свій історичний шанс стати незалежною державою в 1917 році. Наші духовники були недосвідченими політиками, повірили в утопію побудови вселенського раю в царській імперії. Удруге після довірливого Богдана Хмельницького були обдурені московсько-більшовицькими правителями, запродані на поталу іноземцям. Щоб не повторити історичних помилок, потрібно потратити багато зусиль на виховання національної свідомості нашого народу, його культури. Не виключено, що ще багато крові буде пролито за цю святу справу. А ти б хотів зробити цю титанічну роботу одним махом?
…Після вересневих подій 1939 року Григорій Гелетій залишається працювати в Олицькій школі. Педагогічний колектив поповнився вчителями, що прибули з Росії та східних регіонів України. Розпочалось встановлення нових порядків, заведення нових навчальних програм. Були заборонені уроки закону Божого, викинуті з уживання слова «добродію», «пане», «колего». Обов’язковим стало звернення через «товариш» (не зважаючи, що він міг бути тамбовським вовком). Ідеологічний прес давив з усіх боків, шкільні класи перетворювались на виставки портретів нових вождів. "Ожел бялий" був замінений серпастим-молоткастим гербом. Скрізь розвішані червоні прапори. Хтось із жартівників вивісив червоний прапор навіть на шкільному…туалеті, що викликало чергову нараду у директора з питань пильності, бо ворог не дрімає. Недоумкуватим поліщукам зранку до вечора вбивали в голови, що «перший сокіл — Ленін, другий сокіл — Сталін», а їх «соколині» звершення були такою таємницею, що й не передати. Та шила в мішку не утаїш: з вуст в вуста передавались вісті про страшні злодіяння більшовиків — І штучно влаштований голодомор на Східній Україні, і страшні катівні на Соловках, і масове знищення церков, храмів, і розстріли священиків, представників інтелігенції, господарів-селян. Невтішну перспективу для волинян проголошувала дотепна частівка, що скоро не буде «ані хліба, ані свині — один Сталін на стіні». Народний усний телеграф приносив щоденно нові факти арештів, заборон. Бандитське обличчя вчорашніх визволителів розкривалось все більше. Хвилинна ейфорія звільнення від шляхти проходила, притихли і ті, що сповідували гасло: «нехай гірше — аби інше». Росла свідомість, що поміняли шило на мило. Глуха стіна невдоволення викликала посилену «роботу» караючих органів нової влади. Енкаведистське «не дрімуче око» пильно стежило за кожним кроком «ненадійних» (їх списки були заздалегідь складені місцевими членами КПЗУ), особливу «увагу» приділяли вчителям із місцевих та учням старших класів.
Згідно з постановою нової влади, всі діти, що закінчили повшехну школу, повинні були сісти за шкільні парти: вимагалось пройти, як подейкували між собою деякі вчителі, курс соціалістичного перевиховання. В сьомий клас, де класним керівником тимчасово був призначений Григорій Гелетій, прийшло багато молоді 16-17-ти років — розумних, дотепних, котрі критично розцінювали події 1939 року. Своїми незалежними поглядами на життя вони не раз ставили в незручне положення свого наставника, обкладеного як вовк різними інструкціями та заборонами. Серед цієї маси переростків виділялись Валентина Трохимович (племінниця господаря хати), Микола Юськевич, Петро Шалукевич. У листопаді, коли готувались проводити вперше на землях Західної України свята жовтневої революції, появились листівки антирадянського змісту, нелегальна література, яку, не на жарти переляканий директор, знаходив навіть у себе в кабінеті. Піднялась паніка, приїздили комісії, проводились класні збори, наголошувалось на вороже оточення, потребу бути пильними. Грізні розпорядження директора попереджали, що винні будуть негайно виключені зі школи і засуджені як злочинці, навіть до смертної кари.
Події в школі заставили Гелетія піти на досить ризикований крок — застерегти молодих борців від можливих драматичних наслідків, подати допомогу таким недосвідченим підпільникам.
Перша четверть закінчувалась досить спокійно, якщо не рахувати досить прикрої сутички з директором школи після відкритого уроку з української літератури. Більшість присутніх, навіть інспектор райвно, хвалили Григорія Семеновича за високу ерудицію, хорошу підготовку учнів, їх активність на уроці. Директор був іншої думки і запросивши вчителя у свій кабінет, не приховував крайнього роздратування.
— Товаришу Гелетій, — зелений від люті, глухим голосом ричав керівник школи, — хто вам дозволив, у якій нашій програмі ви зустрічали імена Грушевського, Винниченка, нарешті, Олеся?! Та це ж вороги трудового українського народу, буржуазні націоналісти!
— Пробачте, — зробив спробу заперечувати вчитель, — але ж «співають, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди» — класичний приклад літературної метафори. Грушевський, Винниченко визнані у всьому світі лояльними русофілами, далекими від «націоналізму».
— Як смієте ще так заперечувати! Вам, що, Ленін не авторитет?! Мудрі вказівки дорогого вождя Сталіна нічого не значать?! Плював я на ваші метафори. Олесь втік за кордон — уже цього достатньо, щоб його забути навіки. Ваші Грушевські і Винниченки лизали чоботи Петлюрі, тому кривавому бандитові, що пролив стільки невинної крові.
— Та це вже як дивитись… — але директор не дав можливості докінчити фразу, обірвав на півслові.
Всі ми повинні дивитись біль-шовицькими очима, керуватись тільки одним ученням Леніна-Ста-ліна.
Я в моїй школі не потерплю різних націоналістичних викрутасів. Ми, більшовики, не позволимо ламати тендітні дитячі душі ворожою пропагандою.
Геть знівеченим, незаслужено ображеним вийшов від директора Григорій Семенович. Як далі терпіти таких неотесаних бовдурів?
— Треба ж дожити до такої ганьби, — не міг заспокоїтись вчитель, — я вже «товариш»! Кому? Цьому мавпоподібному, яке щойно злізло з дерева? Воно має право нівечити нашу чудову українську мову непотрібними словами? Кращих синів відносить до ворогів українського народу. Йой, прийшов кінець світу!
До кінця світу було ще далеко, але наступала пора, яка своєю жорстокістю перевершить середньовічну інквізицію, всі жахи Дантового пекла.
…Весна 1940 року була ранньою. Учні старших класів стали часто пропускати уроки, — допомагали батькам у роботі на полях, городах. Учителі змушені були крізь пальці дивитись на такі Ц/ порушення шкільної дисципліни. Шкільні турботи, організація літературних вечорів, виставок та ще різні термінові збори та педради були легальною повсякденною роботою Григорія Гелетія. Друга — нелегальна робота: організація нових осередків ОУН, проведення на хуторах вишколів, розповсюдження нелегальної літератури, — вимагали і часу й особливої конспірації! Валя Трохимович разом із невеликою групою учнів старших класів пройшла в березні ідеологічний вишкіл, яким керував Григорій Семенович, і була прийнята в члени ОУН. Вона проявляла надзвичайні здібності і конспіратора. Налагодила, не викликаючи найменшої підозри, відомі лише їй секретні способи переправи до тайників листівок, забороненої літератури. Вміло організовувала потрібні зустрічі зв’язківців ОУН із Григорієм Семеновичем. Під носом в енка-ведистів могла зводити вчителя із Провідником ОУН по Волині Іваном Скоп’юком, обласним господарчим Сергієм Качинським («Остап»), членом Проводу Орликом. Літні канікули пролетіли як одна мить: під прикриттям збирання фольклору Волині можна було забиратись у найвіддаленіші куточки Волині, разом із сім’єю провести пару тижнів у лісовій хатинці колківського лісничого — збирати ягоди, купатись у Стиру, ловити рибу. Неможливо було здогадатись, що за таким спокійним відпочинком сільського вчителя ховається напружена, пов’язана зі смертельним ризиком, робота (на жаль, так мало відомих фактів).
Новий навчальний 1940/41 рік розпочався напружено, без того радісного збудження перших днів навчання після канікул. Районні організації приступили до формування в школі партійного, комсомольського, піонерського осередків. Почали діяти розсадники підозри, провокацій. Тепер неуккомсомолець мав право заявити, що досвідчений учитель проводить уроки не за марксистсько-ленінськими засадами, або донести парторгу школи, що вчитель математики Шалукевич упродовж уроку ні разу не вимовив прізвищ Леніна чи Сталіна. На педагогічних нарадах тільки й чути було, що педагоги погано несуть учням основи марксистсько-ленінської ідеології, нехтують мудрими сталінськими вказівками про посилення класової боротьби в суспільстві, недостатньо розвінчують суть українського буржуазного націоналізму, не прививають революційної пильності молодому поколінню. Навіть під час перерв у коридорах школи відчувалась якась незрозуміла стриманість.
Усе нагадувало тишу перед бурею. І вона налетіла шквалом арештів на школу. Першими «взяли» 12 жовтня 1940 року вчителя Всеволода Терешковича Шалукевича та учня 9-го класу Юськевича Миколу Федоровича. На свято Покрови заарештували ще 9 чоловік, серед них Валентину Мусіївну Трохимович, її батька Мусія Трохимовича, завуча школи Федора Максимовича Лучковського. Школа нагадувала розтривожений вулик. Учні старших класів групувались по 2-3 чоловіка і про щось шептались між собою, вчителі старались не розмовляти, лиш мовчки вітались.
Не затримуючись, у класі після уроків Гелетій попрямував додому. Уважно переглянув полички книг, розібрав папери. Більш цінні речі: обручку, золотого годинника, інші золоті дріб’язки, гроші — зложив в окремий пакуночок.
Розкидавши всі книги, переривши всі речі, після обшуку у домі Гелетія, начальник олицьких енкаведистів Халабайда відпустив понятих, велів учителю йти за ним. Біля хати стояло відоме всій Олиці «чорне авто». Слідство в Олиці проводив Мазурець. Жоден із 16 заарештованих не признав пред’явлених звинувачень. Усі підсудні були перевезені в луцьку тюрму.
Слідство олицького підпілля закінчилось 2 січня 1941 року («підписали двухсотку»). Бажаних дізнань не отримали, жодних більш-менш вагомих доказів звинувачення не мало. Очні ставки з Іудою, що запродав своїх колег-учителів та учнів, вчителем української мови Славінським (син місцевого священика, є дані, що проживає в Польщі) також не принесли результатів.
Арешт Провідника ОУН Волині на святий вечір затримав проведення суду над 16-ма олицькими жителями. Тортурами і нелюдськими знущаннями вибивали з Івана Скоп’яка признань. У луцьку тюрму попали сотні людей.
Суд відбувся 9 квітня 1941 року. Проходив при закритих дверях. Кожному обвинуваченому було надано «останнє слово» (ще в ті роки більшовики «грали» у законність) Григорій Гелетій від імені підсудних виступив не на свій захист, а звинувачувач катів.
Григорія Гелетія засудили на 10 років тюремного ув’язнення. Засуджених не встигли вивезти з луцької тюрми — розпочалась війна з Німеччиною. Ранок 23 червня 1941 року ввійде в Книгу Пам’яті, як страшний злочин більшовизму, як акт вандалізму — масове знищення в’язнів луцької тюрми. Нехтуючи загальнолюдськими нормами моралі та гуманізму, нелюди-більшовики розстріляли у дворі тюрми сотні людей. Одиниці врятувались. Серед врятованих був і Григорій Гелетій (пізніше він все це розповість у виданій 1942 року у Львові праці «Катування в луцькій тюрмі», яку нам до цього часу не вдалось відшукати).
Запам’яталось його повернення. Прийшов у пошматованому, скривавленому одязі (лежав до ночі на дворі тюрми, завалений трупами розстріляних), худий, виснажений. Не один вечір розповідав сусідам про знущання, які терпіли в луцькій тюрмі, про мужність арештованих.
З Колок Григорій Гелетій у кінці серпня 1941 року поїхав на Львівщину, щоб вияснити долю батьків. З кожним днем німці показували свою людиноненавицьку хижу суть, але у більшості українського народу жевріла надія на те, що два хижаки перегризуться, ослабнуть у боротьбі один з одним, а тоді народ, зібравши усі патріотичні сили, розірве, нарешті, віковічні пута (покладалися на допомогу вимушених союзників Кремля, що не допустять червоної зарази в Європу). Історія вирішила інакше. Перемігши Німеччину, комуна стала душити рештки українського визвольного руху (при мовчазній згоді решти демократичних держав Європи й Америки). В Україні майже десять років лилась кров вояків УПА, членів ОУН, сотні тисяч членів їх родин вивозилися ешелонами до Сибіру, Середньої Азії, на Далекий Схід.
Чорними днями для багатьох родин Пирятина, як і для родини Гелетіїв, стали святкові дні Преображення Господнього, у народі — Спаса. У Пирятинському лісі разом із десятками інших було розстріляно Григорія та Івана Гелетіїв, які “являлись активистами украинских националистов, состояли в банде УПА, принимали участие в вооруженных столкновения против частей Красной Армии. 19 августа 1944 года братья Гелетий Иван и Григорий Семеновичи были убиты во время вооруженного столкновения отряда Красной Армии с бандой, участниками которой они являлись” (з доповідної начальника Магерівського РОНКВД ст. лейтенанта Шевцова). Членів родини за санкцією прокурора Львівської області (батька — Гелетія Семена Ільковича, 1880 р. н.; матір — Гелетій Євдокію Матвіївну, 1884 р.н.; сестру — Гелетій Анну Семенівну, 1927 р. н.) виселили в східні області СРСР. Усе майно було конфісковано.
Знищеною була і родина Клубів. За участь в УПА Андрія та його брата Павла батьки були вивезені в Комсомольськ-на-Амурі. Дружина Андрія переховувалася з дітьми у родичів, на Святий Вечір 1950 р. господарів (де переховувалась Анастасія Клуб) та Анастасію з дітьми насильно переселили у с. Добросин до чужих людей.
У будинку була криївка — із невідомих причин у ній стався вибух, господарів і тих, кого поселили, заарештували. Після жорстоких допитів Анастасія померла у тюрмі Бригідки (м. Львів), а її малолітніх дітей Марійку та Івана взяла на виховання родина.
Андрій Клуб був заарештований 15 січня 1947 року. Видав сусід-провокатор (із певних причин його прізвище не називаємо) їх криївку, яку довго не могли відшукати енкаведисти. Його судили у м. Львові, присудили 15 років суворого режиму та вислали в Магадан (загинув за невизначених обставин у 1949 році).
Щороку траурно-скорботний Пирятин на Спаса вшановує пам’ять борців за нашу незалежність, що були розстріляні в цьому лісі. Сюди прибувають родичі, близькі, знайомі загиблих, гості з різних куточків України.
Наші нащадки повинні знати правду, бо лише правда визволить нас від духовного рабства, утримає від повторення помилок минулого. Сьогодні святим для усіх патріотів України заповітом — дороговказом залишається: або збудуємо незалежну Україну, або загинем у боротьбі за неї.
Відзначаючи 70-річчя Пирятинської трагедії, ми повинні розуміти нинішній стан України, підлі зазіхання східного сусіда — Росії, нашого споконвічного ворога, але правда за нами, і ми обов’язково переможемо. Українська нація незнищенна!
Ярослав ГЕЛЕТІЙ.
