Цьогоріч відзначаємо 25-ліття виходу з підпілля Української греко-католицької церкви, яка понад 40 років провела в катакомбах радянського режиму. Цей ювілей – це нагода з глибини серця благодарити Господа за наших батьків, за їхню віру, за любов до Бога, Церкви та свого народу.
Сучасним людям важко уявити, як це – боятися піти до храму, остерігатися відкрито проявити свою конфесійну приналежність. Комусь, можливо, й знайомий страх, який радше межує зі соромом і боязню бути висміяним чи наштовхнутись на нерозуміння. Однак у певний період нашої історії було реальне підґрунтя для страху: ризик «засвітитися» означав у найкращому випадку затяжні й не надто приємні допити. У гіршому – позбавлення волі, ба навіть життя. Ось такі реалії тогочасності. На сьогоднішній день дуже мало залишилося тих священнослужителів, які пережили буремні часи гоніння, переслі-дування, тюрми та тортури.
Про життя і діяльність УГКЦ у підпіллі дізнаюся у священика-ісповідника о. Василя МЕНДРУНЯ, ЧСВВ, який сьогодні служить на славу Божу в Крехівському монастирі:
— Отче Василію, розкажіть, будь ласка, чим мотивували свою позицію священики УГКЦ, йдучи в підпілля?
— У період між 1946 та 1989 роками наша Церква була найчисельнішою забороненою церквою в світі. Але водночас, незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп.
Людина, де б не була, повинна бути вірна Богові та церкві. Народові своєму — завжди, незважаючи на обставини життя. І покликання до монашого життя розвивалося на підставі внутрішніх релігійних переживань: можна сказати, було бажання служити Богові в умовах переслідування.
— Як виглядав підпільний шлюб? Чи були оповіді та наука майбутнього подружжя?
— Взяти шлюб, для традиційно віруючих, у часи тоталітарного режиму означало – або йти до офіційно дозволеної церкви, або шукати можливості взяти шлюб у підпільних греко-католицьких священиків. Ми не мали ні однієї явно відкритої церкви. Проте римо-католицькі церкви й монастирі були відчинені. Щоправда не усі. Деякі. А також церкви, які були під юрисдикцією московського патріархату. Тому свідомий греко-католик туди не йшов і не просив жодної обслуги. Більшість у приватному помешканні домовлялися зі священнослужителем, який і приготовляв цих молодих людей до Тайни подружжя.
— Як виглядало навчання у підпільних семінаріях? Чи відомо, скільки їх існувало?
— Думаю, мабуть, семінарії були тільки в Галичині. Практично при кожній нашій спільноті. Василіяни мали свій гурточок, на приватних квартирах, де збиралося декілька кандидатів до священства. Редомтеристи мали свій, студити – свій, та ін. Переважно навчання тривало досить довго та було індивідуальним. Індивідуальний підхід до навчання був зумовлений ще й тим, що більшість підпільних семінаристів працювали і тому вчитися могли лише у свої вихідні дні. Зрозуміло, що навчальна програма була значно вужчою, ніж у регулярних семінаріях і включала лише найважливіші та найнеобхідніші предмети.
— Чи брали участь підпільні священики в обрядах поховання вірних, якщо так – то яким чином?
— Якщо була така можливість і стовідсоткова певність, що ніхто не видасть – то переважно старалися йти без церковних риз. Щоправда були і такі, які не боялися. Переважно, хто вже відсидів і про них усі знали…
— Як відбувалося святкування Різдва у підпіллі? Чи можна було суміщати святкування в дозволеній церкві та підпільній?
— Різдвяні святкування – багаті своїми традиціями, повні радості від народження Божого Сина, співу й забав — одними заборонами важко було викоренити. Атеїстична влада використовувала для нищення різні методи: від грубої заборони — до адаптації для своїх же цінностей. Тому, зрозуміло, неможливе було сумісництво. Щоправда, дехто намагався служити «подвійно».
— Коли вже стало очевидно, що вихід УГКЦ є неминучим? Що допомогло церкві вийти з підпілля?
— Важливим впливом на початок масштабної кампанії за легалізацію УГКЦ мали процеси демократизації та лібералізації радянського режиму, розпочатого генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим у 1985 р. (т. зв. «перебудова»). А ще рішучість наших владик, молитви людей. Мабуть, спрацювало Боже проведіння. Після понад чотирьох десятиліть існування в катакомбах УГКЦ отримала свободу і право на розвиток власних структур. На сьогодні у нашому відомстві знаходяться усі забрані монастирі, окрім одного — в с. Буково, біля Добромиля, де перебувають неповносправні діти.
— Чи судили в післясталінські часи священиків або монахів за причетність до УГКЦ? Якщо судили, то як доводили причетність?
— Коли прийшла до правління радянська влада, то кожного священика викликали і змушували давати згоду на співпрацю з московськими православ’ям. Тим, які згідні були – давали і церкву, і парафію. А тим, хто відмовляв – світила тюрма. Саджали на багато років. Але коли Сталін помер – випустили. Взагалі, весь єпископат був викликаний в один день – і запроторений на Соловки. Зроблено було скоро та легко.
— Що відчували Ви, отче, коли церква вийшла з підпілля, стала легалізованою?
— Радість велику, невимовне піднесення, але, водночас, ми вчилися жити спільним життям. До цього ніхто з нас разом не жив. Монашим життям.
— Щоб Ви побажали нашому народові, нашій молоді?
— Те що й ви (сміється). Щоб були добрими, молодими, працьовитими. Ніколи не опускали рук, були вірними. Щоб не змінювалося, які б не були обставини – залишатися вірними своїй Церкві, своєму народові, своїй родині. Це найголовніше.
— Дякую за бесіду.
Хочу додати, що власне завдяки греко-католицькій вірі, на території Західної України збереглися мова, культура, автентичність звичаїв і обрядів, особлива релігійність. І сьогодні наші земляки, наші патріоти-галичани відстоюють на східних рубежах країни національні інтереси та незалежність, проявляючи стійкість і твердість, як їхні діди і прадіди у свій час відстоювали своє віросповідання.
До речі, унікальну книгу, присвячену 25-літтю виходу УГКЦ з підпілля, випустило видавництво ТОВ «Новий колір» (м. Тернопіль). У її вступних розділах – нарис становлення християнства в Україні, розвиток греко-католицьких областей. Цікавими є фотоілюстрації. Їх у книзі – понад 2 тисячі.
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
