Час — найкращий лікар. Тільки він взмозі загоїти рани. Та, наразі, він безсилий…
Любий, єдиний, коханий Тарасе! Мені навіть у найжахливішому сні-видиві колись не могло уявитися, що звертатимусь до тебе з вітальним привітом не за гарним ранковим сон-дрімом, а посилатиму його у Потойбіччя.
Уже два з половиною місяці минуло відтоді, як ти полинув у світи, далекі й незбагненні. Щиросердно молюся за тебе щоденно і невтішно плачу та ридаю за тобою, тужу так, як може сумувати тільки любляча, кохана людина, втративши свою надію, свою розраду, своє майбутнє. За всіма законами Природи-Матінки ти за жодних обставин не повинен лежати в цій сирій і глибокій ямі, і я не повинна писати сповідально-журливі листи. Але тут керуємо не ми, а Всевишній. Він, і тільки Він, визначає, коли й кому ступати за Межу…
Я і твої друзі, яких у тебе було немало, рідні приходимо часто до тебе на могилку, молимося за твою душу, аби Господь дав тобі Царство небесне…
Але я ще щоденно приходжу до тебе в думках, коли мені тяжко на серці, так тяжко, що й вимовити несила. На розмову-розраду йду, бо з ким ще так поділитися болем можеш, як не з найріднішою людиною? Хто тебе так зрозуміє, як вона? Хоч ти мовчки вислуховуєш мене, словечка не зронивши, але мені здається, що ти чуєш мене Тарасику, відчуваєш, навіть співчуваєш…
Інколи, присідаю одиноко після пар у парку, перегортаючи у думках наш альбом зі світлинами, й хочеш – не хочеш, а гіркі-прегіркі сльози самі котяться з очей… Бо ж міг ти ще жити й жити, якби не та проклята невідома війна. Та невимовно гірка куля цього невідомого снайпера. Ми мріяли дітей ростити, онуків, радіти світу, сонцю, людям…
Розумієш, коханий мій, в чому річ. Ти ступив у засвіти, і я колись піду за тобою. Ми всі будемо там – хто раніше, а хто пізніше. Бо всьому на світі є початок, і всьому є кінець. Але ми з тобою мали залишити за собою на цій Богом даній землі якийсь добрий слід. Щоправда, ти таки залишишся у людській пам’яті, адже ти життям своїм і здоров’ям своїм заплатив за нинішнє ясне небо і чисту воду, цілюще повітря і пташиний спів…
…Я часто, Тарасе, згадую твоє життя, яке було частинкою мого життя, найдорожчою, найсвітлішою і такою недовгою частинкою.
Найперший спомин приходить, коли ми з тобою познайомились. Потім мені всю ніч не спалося. Радісно й щемко було на душі.
Ти такий гарний, поставний і думалось, що ж ти знайшов у мені? А далі — наші довгоочікувані зустрічі, прощання. Інколи нікому не потрібні непорозуміння. І так майже десять років. То ми розходились, то знову сходились. Які ми у ці дні були нерозумні… Не цінували усе те, що мали. З тих десяти я була завжди для тебе найкраща, найрідніша, найбажаніша. І тільки півтора року з десяти, Богом даного, я була для тебе дружиною. І з того півтора року більшу частину ти перебував в АТО. Можливо, я не завжди була лагідною, доброю, поступливою. Інколи вередункою, але твоєю «цьомасьою» і тільки твоєю.
Чесно тобі зізнаюся, що важко мені без тебе. Дуже важко. Хочеться хороше тобі розповісти. Але цього доброго нині дуже мало. Знаєш, мені так бракує твоєї уваги, твоїх поцілунків, твоєї чарівної усмішки. І, найголовніше, оскільки я по натурі сова, мені не вистачає зробленої тобою кави. Твоєї особливої «кавусі». Мабуть, не тільки мені усього цього не вистачає. Твоя сестричка теж тужить за тобою. Адже вона покладала на тебе свої сокровенні надії. А батьки. Вони вірили, що незабаром побачать своїх маленьких онучат. Адже син – це продовження роду. Ну що ж, можливо, так усе мало бути. І ми ні від чого не застраховані. І я уже вкотре запитую у Бога, чому це сталося з нами. З тобою, зі мною. І відповідь десь є на поверхні, але ще мені не відома. Тому що рана ще жива. Ще дуже мало пройшло часу.
Життя йде, і нерозривно в ньому живеш ти, мій коханий, єдиний, моя гордосте і печале моя…
Уляна ДОРОШ.
Від редакції. Тарас Дорош, мешканець с. Малехова нашого району, до якого звернені слова та думки дружини, служив у зоні АТО у складі батальйону служби міліції «Львів». Загинув 14 січня неподалік селища Станиця Луганська від кулі снайпера. Посмертно удостоєний звання «Героя України».
