Про ті страшні 1932-33 роки ми знаємо із книжок, газет, телебачення та радіо. Та є люди, які були свідками голодомору, особисто відчули його жахіття.
І сьогодні ми спілкуємося з Марією Захарівною Висоцькою, 1924 року народження, яка народилася в с. Ладижин Тростянецького району Вінницької області. Зараз проживає в с. Кунині Жовківського району Львівської області.
— Маріє Захарівно, прошу розказати про голодомор 32-33 рр.
— Голодомор 1932 – 33 року я пам’ятаю, навіть його пережила.
— Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду?
— Причиною голоду було те, що влада забирала урожай.
— Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, то хто це робив?
— Була створена комісія, яка ходила по хатах і забирала зерно, мотивуючи, що забирають “лишки” у людей, але забирали все. Шукали скрізь, навіть були випадки, коли жінка насипала зерно в горшки і ховала в піч. Його знаходили, висипали і забирали. За це ще й карали. У батька на горищі був десь центнер пшениці.Члени комісії полізли на горище, нагорнули на пшеницю полови за те, що сховали… сховали зерно (схлипує).
— Чи були якісь документи у тих, хто приходив забирати продукти?
— А хто документи показував? Хто його знає.
— Чи застосовували до людей покарання, побиття?
— Були покарання. Арештовували людей, які жили заможньо. Забирали все і вивозили в Сибір. Навіть вивезли мого дядька.
— Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
— Не знаю.
— Як люди боронилися?
— Ховалися, тікали з домівок і виїжджали навіть із села. Мій батько, рятуючись від покарання, тікав на Далекий Схід – у Владивосток в 1932 році з групою односельчан.
— Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
— Не можна було.
— Де можна було заховати продукти харчування?
— Закопували в землю, вивозили, виносили в поле, на город, у ліс.
— Забирали лише продукти харчування, чи інші речі?
— Забирали худобу, коні, віз, борони, плуг.
— Чи чули Ви закон про “5 колосків”?
— Чула. Закону я не знаю, як він звучав, але в жнива, коли покосили, люди – діти, дорослі йшли в поле, збирали колоски і цим зерном харчувалися. Терли в макітрі, варили “баланду” і їли. Кого зловили, складали акта і судили. Збирачів розганяли, не давали збирати.
— Чи люди добровільно хотіли йти в колгосп?
— Ні. Люди в колгосп не хотіли йти, їх примушували, залякували, вивозили в Сибір.
— Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
— Вивозили в поля…(голос внука) або в ліси.
— Коли почали люди помирати з голоду?
— У кінці 32 і на початку 33 року.
— Хто не голодував у селі? Чи були такі?
— Ті, хто був активістом, організовував колгоспи.
— Хто зумів вижити?
— Трудно сказати. Ми вижили, бо батько з Владивостока висилав посилки з сухарями і гроші…
— Які засоби вживали для виживання?
— (пауза) Я можу сказати про свою сім’ю. Як батько вислав гроші, то брат пішов у сусіднє село, купив коня, привів уночі додому. Завів у комору і з мамою зарізали коня. Тому, що це було дуже небезпечно. Якби тільки були узнали, були б судили. До ранку розібрали, м’ясо склали у бочку і закопали в тій же коморі, а потім ним харчувалися, то якраз було перед Великодніми святами.
— В 33 році, напевно.
— Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
— Усі однаково голодували. Усі їли все: листя вишні, клей з вишні, а як зав’язувалися плоди, то їх їли з кісточками.
— Тварин яких вживали в їжу? Котів, собак чи інших тварин?
— Хто, як міг. Усьо їли. Їли кропиву, лободу, кінський щавель, насіння різних диких рослин, мололи лупу із проса. Їли мерзлу гнилу картоплю, яку знаходили весною. То був надзвичайно великий делікатес. У селі не було ні кота, ні собаки. О, взагалі не було нічого. І навіть було складено частівку таку: “А у нашому селі ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні. Він показує рукою, куди їхати в Москву за мукою”.
— Чи багато вмерло людей? Чи є такі відомості, скільки?
— Про померлих я не знаю. Але померло дуже багато людей.
— Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
— У нашому не було людоїдства. Але були слухи, що в сусідніх селах було людоїдство і, навіть, були випадки, що на базарі знаходили у м’ясі (голос – в ковбасі певно) в ковбасі знаходили нігті дитячих рук. Значить було людоїдство.
— А де ховали померлих від голоду?
— Померлих хоронили на цвинтарі сільському і хоронили їх родичі.
— Чи знає сучасна молодь? Чи розповідаєте Ви своїм дітям, онукам, сусідам про голод 1932 – 33 років?
— Дітям, внукам розповідаю, розказую. І ніхто тому навіть вірити не хоче, що таке було важке життя (плаче).
— Кого вважаєте винним у …
— Винним вважаю радянську владу.
— Дякую, Маріє Захарівно, за інтерв’ю.
(Плаче) Пауза.
— Марія Захарівна хоче поділитися своїми спогадами про голод 1946 – 47 років в Україні.
Пауза.
— Тяжкими були роки голоду 1946 – 47 років. У цей час я вже працювала вчителем у Зборівському районі Тернопільської області. Але, коли приїжджала додому, людей не впізнавала – були виснажені, худі. Причиною цього голоду була засуха 46-го року. Влітку вигоріло все, зеленої трави не було ніде – все погоріло. Люди голодували. Хто працював у колгоспі, тому вранці видавали 1 стакан муки на сім’ю. А в жнива косарям, які викошували 1 га ниви, видавали 1 кг хліба. Батько мій косив за цей хліб цілий день і ще жив сам і ще приносив додому дітям. Рятуючись від голоду, люди їздили в Західну Україну по хліб, картоплю, крупу і цим виживали.
— Отже, Ви, Маріє Захарівно, пережили два голодомори. Бажаємо Вам здоров’я і довгих років життя.
— Дякую.
Інтерв’ю провела Світлана Галась.
