Головна Історія 425-річчя з дня проведення синоду українських єпископів

425-річчя з дня проведення синоду українських єпископів

227
0

Минулий, теперішній і наступний календарні роки багаті на ювілейні дати, пов’язані зі суспільним і духовним життям нашої славної України.

У минулому році Україна святкувала 200-річчя з дня народження свого найвеличнішого поета, пророка, будителя нації – Т. Г. Шевченка.

Цього ж року в Києві почався другий Майдан, який переріс у Революцію Гідності. Сотні людей полягли на Майдані від куль і жорстокості прибічників проросійської влади. Але Майдан вистояв, Майдан переміг  і неповоротно звернув Україну до Європи. У відповідь озвіріла,  кровожерна Москва  пішла на Україну війною. Але ми переможемо, бо з нами Бог, справедливість і підтримка світової спільноти.

Уцьому році цих дат більше.

Це 200-річчя з дня народження автора музики національного Гімну України М. Вербицького і 150-річчя з дня його першого виконання у Перемишлі. Життя і творчість греко-католицького священика і композитора М. Вербицького проходили в нашому галицькому краї, на Яворівщині, чим ми дуже пишаємося.

Але є ще одна велика ювілейна дата – це 425-річчя з дня проведення синоду українських єпископів, який започаткував умови приєднання Української церкви до Римського престолу. Після п’яти років обговорення цих умов і внесення до них змін і додатків, було вироблено кінцевий документ, який став основою унії (союзу) з Римом і в грудні 1595 року був затверджений Папою Римським. Так утвердилася Українська греко-католицька церква. Цей синод відбувся 24 червня 1590-го року в славному княжому містечку Белз.

Уперше Белз удостоївся високої Божої Благодаті, коли біля 750 років тому (поміж 1255 і 1290 роками) галицько-волинський король Лев Данилович, син галицько-волинського короля Данила Романовича, розмістив у ньому чудотворну ікону Матері Божої. Вважається, що цю ікону намалював апостол Св. Лука. З Белза ікона вивезена до Польщі в 1377-му році до монастиря на Ясній Горі біля Ченстохова і тепер є головною християнською святинею Польщі. Копія цієї ікони під назвою «Цариця Карпат» з 1737-го року знаходиться у Гошівському монастирі на місцевій Ясній Горі, також копія цієї ікони є у Белзі.

Що ж стало причиною і необхідністю реформування української християнської церкви?

Українська князівська держава прийняла християнство від грецької держави Візантії в 988-му році. В цей час грецька церква входила до складу Римської церкви, керованою Папою Римським. Ісус Христос заснував одну єдину Церкву і своїм земним наслідником настановив апостола Св. Петра. Христос говорить про одне стадо й одного пастиря (Йо.10.16), про одну Церкву, яку збудує на Петрі – Скалі (Мат. 16.18) і про ту єдність у своїй Церкві молиться горячо на Тайній вечері до Небесного отця, «щоб як ми, єдине були» (Йо.10.11).

Але при розпаді держави Священної Римської Імперії на західну і східну в 1054-му році, відбувся перший розкол (схизма) і церкви. В Константинополі грецькі правителі настановили собі свого Патріарха, непідпорядкованого Римському. В Україні цей поділ не сприйняли, бо читаємо, що київські українські князі Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Ізяслав підтримували зв’язки з Римом, а пізніше галицько – волинські королі Данило і Лев, бо були короновані Папою Римським.

Татаро – монгольська навала знищила Київську державу, а заодно розірвала з’єднання української Церкви з Римом. З часом впливи ближчої Візантії почали брати верх. З 1240-го року занепадає Київська держава, а з 1340-го року скінчилася Галицько – Волинська держава. Але несподівано на допомогу Україні прийшла Литва. Вона розгромила татарів і взяла Україну під свою владу. Під Литвою нашому народу жилося добре. Литовські князі прийняли нашу віру і шанували українські звичаї та закони. «Нічого не відбирали і нічого свого не привносили».

Не так було на Галичині після втрати своєї державності, коли нею заволоділа Польща. Поляки пограбували скарби українських князів, стали заводити свої порядки, забирали землі в селян, церков і монастирів, завели панщину, утискали наших купців і ремісників. У наших містах будувалися костели, державні польські управи. Для підтримки рабського порядку в містах стояли польські військовики. В 1569-му році Польща і Литва об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту Польську і після цього під її наругу попала уже вся Україна. Показово християнська польська шляхта не дотримувалась ні людських, ні  християнських законів – заповідей Божих. Вершиною цієї зневаги була віддача наших церков в оренду шинкарям – орендаторам («зельманам»). За право помолитися у своїй церкві, охрестити дитину, взяти шлюб і відспівати померлих українець змушений був платити орендареві, який потім ділився цими грішми з польським паном. На сході підіймала свою захланну голову Москва.

Після занепаду Царгорода (Константинополя) в 1453-му році, московити з допомогою грецького Патріарха в 1589-му році висвятили собі свого Патріарха і почали вважати себе за «третій Рим». Українська церква опинилася поміж двох могутніх ворогів – шовіністів: Польщею і Москвою. Польща прагнула знищити українців шляхом позбавлення їх своєї релігії і мови. Москва робила те саме, тільки «добріше», захищаючи грецьку віру, але узгоджену з московським патріархатом.

Щоб врятувати свої звичаї, мову, культуру і релігію, українські провідники церкви і деякі українські багатії – шляхтичі вирішили знову приєднатися до Риму, під церковну юрисдикцію Папи Римського. Оскільки в Європі і, особливо, в Польщі, релігійна влада не підпорядковувалася державній, то з’єднання з католицьким Римом давало українцям певні вигоди і переваги.

Розроблені на Белзському синоді умови включали такі положення:

— догматична сторона така сама, як її вирішили на Флорентійському Соборі;

— зберігається непорушність обряду і звичаїв Української церкви;

— нижче духовенство може женитися один раз перед освяченням;

— на духовну посаду єпископа вибирати з чотирьох кандидатів, які мусять бути українцями і українського обряду;

— єпископи повинні одержати місця у сенаті;

— загарбані латинниками церковні маєтки будуть повернуті;

— монастирі підлягають єпископу, в дієцезії якого вони знаходяться;

— держава допоможе вжити заходів проти неслухняних свя-щеників;

— заборонити перетягати людей з українського обряду на латинський;

— заборонити перемінювати церкви на костели;

— король не допустить у межах Польщі грамот і клятв патріарха;

— братства і школи повинні підлягати єпископам.

Цю декларацію підписали всі українські єпископи, а король Польщі її підтвердив. 23 грудня 1595-го року Папа Римський Климент VI її затвердив.

Урочисте проголошення Унії відбулося в Бресті в 1596-му році. З цього часу існує Українська греко-католицька церква.

Польські шовіністи не завжди дотримувалися цих постанов, хоча вважали себе ревними християнами і слугами Папи. Та попри всі майбутні негаразди УГКЦ вистояла і зберегла українців як націю.

Значне полегшення отримали українці і УГКЦ, коли наш край увійшов до складу Австрійської імперії, яка зрівняла в правах українців і УГКЦ з іншими націями  і церквами.

Своє відважне, могутнє слово за права і відродження української нації в 19 столітті сказав поет Маркіян Шашкевич, священик УГКЦ.

Найбільшою постаттю в УГКЦ, безперечно, є митрополит Андрей Шептицький. Під його проводом УГКЦ твердо укріпилась на своїх позиціях.

Завдячуючи УГКЦ, українці створили «Просвіту», молодіжні спортивні організації «Луг», «Січ», «Сокіл». На базі цих культурно-патріотичних організацій зродились Українські Січові Стрільці, Українська Галицька Армія і Західноукраїнська Народна Республіка. Потім це були Орга-нізація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія.

Від 1946-го до 1990 року УГКЦ була в підпіллі. Від рук московських окупантів як царських, так і комуністичних, полягли тисячі священнослужителів УГКЦ, але своїй вірі і своєму народу не зрадили.

Рік 2015 названо роком митрополита Андрея Шептицького у зв’язку з 150-річчям від дня його народження. На його честь проводяться релігійні урочистості.

Урочистостей заслуговує і містечко Белз, бо воно є колискою Української греко-католицької церкви. На вшанування цієї події 425-річної давнини потрібно встановити в Белзі пам’ятну таблицю.

Література:

1. о. Кость Панас. Історія Української Церкви. – Львів, 1992. НВП «Трансінтех».

2. о. Володимир Гавліч. ЧССВ. Церква – мій скарб. – Нью – Йорк. В-во О.О.Василіан, 1950.

3. Іван Крип’якевич. Мала історія України. – Львів, 1990. Тернопільська обласна друкарня.

4. Життя святого великомученика Йосафата чину св.Василія В., Архієпископа Полоцького. – Львів, 1994. Видавництво отців Василіян «Місіонар» у Львові.

Роман Ліскевич.