Головна Історія Мирослава Кунта – її слава не вмре, не загине

Мирослава Кунта – її слава не вмре, не загине

342
0

Починаючи з 1991-го року, заш-ківчани у найближчу неділю до 11 лютого вирушають у село Малі Грибовичі, присілок Колонія, що розташований неподалік селища Брюховичі. Там місце загибелі нашої односельчанки, члена УПА — Мирослави Кунти, 1927 р. н. До переходу у підпілля, працювала продавцем у сільській крамниці, що давало їй змогу бути доброю зв’язковою. Їй було 20 років, коли вона покинула свій дім, родину і разом із чоловіками стала ділити нелегке партизанське життя. Та у яких умовах  не була б людина, молодість є молодість, і в ній залишається місце для людських почуттів. Так, щира дружба Мирослави Кунти і її побратима, односельчанина, Володимира Пилюха (Старший вістун УПА) переросла у палке кохання. Весною 1948-го року вони одружуються. У  подружжя народився син, та про його долю досі нічого невідомо. 11 лютого 1950-го року на місці, де зараз встановлено пам’ятний хрест, окрім нашої односельчанки, загинуло ще двоє повстанців.

За розповідями свідків, Мирославі вдалося вийти з оточеної ворогами хати і  залишалось кілька кроків, щоб під покровом ночі добігти до лісу і заховатись там, але випущена ракета, яка розірвала темряву ночі, вирішила її долю…

Окрім односельчан, сюди приходять мешканці довколишніх сіл. Цього року панахиду відправили о. Петро (смт. Брюховичі) та о. Володимир (с. Малі Грибовичі), які прибули разом із парафіяльними громадами. До речі, започаткував щорічну молитву о. Петро, який у 1990-му році віднайшов це місце, згуртувавши місцевих парафіян та зашківчан .

Звичайно, у 90-х роках це віче-реквієм було велелюдним, але з кожним роком маліє, батьки старіють, діти байдужіють. Та ми віримо,  як з іскри розгоряється вогнище, так до горстки людей приєднається ще. Доброю ознакою є те, що в останні роки тут присутні і виголошують промови представники місцевої влади. Це заступник голови Жовківської районної ради Богдан Юрдига, депутати районної ради Костянтин Орловський, Петро Климчук, Євген Вегера, голова Великогрибовицької сільської ради Ігор Питель. Якщо небайдужа влада, то небайдужими мають бути й ті, хто її обирав.

Серед тих, хто кожного року відвідує місце загибелі є мешканка Зашкова Наталія Мавдрик: «Із кожним роком відчуваю все більшу потребу, аби їхати до цього місця, і лише відвідавши його, знаходжу спокій». Її батьки опікувались мамою Мирослави Кунти, яка після повернення із Сибіру 9 років не вставала з ліжка, а дбали про неї так, що старші люди казали: «Не всі рідні діти, так доглядають своїх родичів, як ви доглядаєте Зосю».

На Колонії добре пам’ятають, як багато зашківчан, приїздили сюди у 90-х, а яких пісень співали. «Ми плакали, записували, бо такого ще не чули», — згадують вони. Так, це були наші батьки, а тепер їдемо ми, їхні діти, онуки. І співаємо так, і таких пісень, щоб знову не бути байдужими. По-іншому не маємо права. Правда, колись їхали  усі, хто мав за честь та обов’язок віддати шану загиблим. Чомусь тепер не так.

Відомо, аби збудувати будинок — треба закласти добрий фундамент. Підвалинами держави є її історія. Отож мусимо знати своє минуле, щоб була міцною наша країна. Аби дати відсіч тим, хто зазіхає на її цілісність, присвоює нашу історію, приписує чужу ганьбу.

Наталя Вегера.