…Пирятин дивиться нам в очі,
Шумить довкола тихий ліс.
Він розказати людям хоче:
"О, скільки пролилось тут крові й сліз!"
Гідно вшановуючи світлу пам’ять синів і дочок України, ми низько схиляємо перед ними голови за їхню відвагу і героїзм, за невинно пролиту кров. Для наших дідів і прадідів вільність страдниці-України була чи не найголовнішою метою. Сьогодні, слухаючи розповідь очевидців-старожилів, дізнаємося, що разом з усім народом свободу України кували кров’ю і життям і наші односельчани-пирятинці, коли на рідну землю позліталися чорними круками фашисти та більшовики. Коли знову і знову переглянути сторінки пирятинської трагедії, страшенно болить серце, жаль огортає душу, ледве стримуються сльози, які спричиняє уява. На превеликий жаль, невблаганний час із кожним днем віддаляє нас від минулого. Пам’ять гасить пережите. Та неоціненні скарби пам’яті слід ретельно берегти, берегти заради майбутнього, берегти заради історії, берегти, зрештою, заради майбутніх поколінь.
…Говорити про правдиві пирятинські трагічні події, які відбувалися тут 19-21 серпня 1944 року, боялися навіть у сім’ях чи в колі найближчих друзів. Лише з приходом до влади демократичних сил пирятинці посміливішали розповісти нинішнім поколінням про пережите, про страшну трагедію.
Сьогодні Пирятин живе радощами і турботами нової доби. Та час від часу думка із сьогодення мимохіть повертає в минуле. Воно в серцях і пам’яті тих, хто пережив трагедію, в серцях дітей та онуків, які разом із батьками, дідами утверджують добру славу села, як невід’ємну частинку історії могутньої держави Україна. Доволі нелегко й непросто згадувати страхітливий серпень 1944-го.
В Кам’янці Пирятин
Там лісів є купа,
А ще там містився
Славний курінь УПА.
З’їхались повстанці
Там, під голим небом
Провідник повстанців
Називався Емом.
Дмитро Пелип (псевдонім "Ем"), наш земляк, народився і проживав на Жовківщині. Ніхто молодих юнаків і зрілих чоловіків не примушував йти в УПА. Ними керувала національна свідомість та ненависть до ворога, який сотні років поневолював, принижував та знущався над українським народом. Українці хотіли бути господарями у власному домі, а не тяглом чужої колісниці.
…19 серпня 1944 року день видався спекотним. Розвідка донесла про наміри НКВС ліквідувати пирятинських партизанів. Дві виснажливі доби тривав бій між УПА і військовими частинами НКВС. Наші повстанці героїчно захищали свої бойові позиції. І лише після того, коли розвідка в черговий раз донесла, що НКВСесівцям йде потужна підмога в трьох підрозділах, партизани прийняли рішення покинути Пирятин. Розлючені більшовики, не зустрівши в селі жодного опору, почали палити село та позвірськи всіх розстрілювати.
…Спалили вщент село, невинних розстріляли.
"Бандеры есть? Хозяин где?", — людей тут катували.
Та лицар мужній славний Ем усе продумав до краплинки,
Аби лиш втрати обійти, покерував не гаяти й хвилинки!
У нерівнім серпневім бою 1944-го, захищаючи волю й долю України, невинно убієнними полягли десятки пирятинських синів, котрих вдома виглядали згорьовані дружини та матері.
Мов чорні круки, налетіли московські зайди на мирний Пирятин. Вривалися в хати, прикладали до грудей автомати. Незважаючи на погрози, люди мовчали. Так і не вдалося карателям натрапити на сліди відважного Ема. Оскаженілі від люті енкавеесівці заходились палити село. Ні сльози, ні плач, ані благання не змогли розчулити кам’яного серця бузувіра. А тим часом несамовите полум’я жорстоко злизувало своїми роздвоєними язиками тонесенькі, добре висушені на спекотному сонці соломини хатніх стріх, ненаситно поглинаючи все те, що споконвіків створювалось солоним потом та кривавими мозолями пирятинських господарів.
Але народ не вбити. Він незламно вистояв, піднялося із полелища сплюдроване село, заколосилася земля новим щедрим урожаєм. Сьогодні на місці пирятинської трагедії особливий спокій. Гамірно тут у серпневі дні, коли нащадки приходять вклонитися полеглим, відродити пам’ять про них, увіковічнити їх подвиг.
"Бо якщо розгубимо свою історію, то не матимемо майбутнього", — підкреслив Ярослав Гелетій — син розтріляного НКВСесівцями вчителя 19 серпня 1944 року, людина, душевно переповнена високими почуттями гідності, честі, патріотизму, любові до неньки-України.
Народився Ярослав Григорович 19 лютого 1933 року в містечку Колки, що на Волині, в сім’ї вчителя. Середню школу закінчив із золотою медаллю. Після навчання у Львівському політехнічному інституті на нафтовому факультеті за розподілом поїхав працювати в Башкирію, де й провів понад 23 роки життя. Захистив кандидатську дисертацію, отримав ступінь кандидата технічних наук. Мрія життя — журналістика, яка згодом стає реалією.
Сьогодні — Ярослав Григорович є головним редактором ряду видань. Зокрема, таких як "Український вісник", "Комігулагіана", "Бібліотечка ім. В. Чорновола" та чимало інших. Ярослав Гелетій народився в родині високої національної свідомості, де відкрито відстоювалися права українців, де "наше, українське, цінувалось понад усе". Батька закатовано за національну ідею. Оскільки, будучи вчителем української мови, він доносив до народу слова правди про історію багатостраждальної України, впевнено навчав шанувати рідну мову, нашу національну культуру, традиції славних предків. Тому пан Ярослав і каже, що доля родини Гелетіїв нагадує сотні тисяч знедолених українських сімей, що пройшли через страшні жорна більшовизму.
Володіючи високою майстерністю викласти почуте на папері, Ярослав Григорович створює величезну кількість видань національно-патріотичного характеру. Зокрема, це крик душі — авторське видання в двох частинах "Кров пролилася на Спаса".
Будучи високим благодійником, щиро роздаровує свої скарби людям. З нагоди 70-ліття трагічних пирятинських подій, пан Ярослав завітав у Жовківську бібліотечну систему, подарувавши літератури на суму 7 тис. грн. А от у бібліотеці-філії с. Пирятина Ярослав Гелетій — постіний щедрий гість. Не скупиться Ярослав Григорович, мотивуючи своє благодіяння тим, що книжка, а з нею і правда має дійти до кристувача.
"Життя коротке, пам’ять вічна", — каже Ярослав Григорович, — дивуєшся, як скоро заростають стежки-доріжки пирятинського бою, а пройшло всього лише кілька десятиліть. Я дуже не хочу, щоб ця славна історія зникла з пам’яті людей. Дай Боже, щоб нинішнє і майбутні покоління свято цінували та берегли пам’ять про наших славних односельців!
Ступайте, друзі, обережно по лісових стежках і галявинах трагічних пирятинських подій, бо це свята земля, тут полягли борці за волю України і невинні жертви більшовизму. Про це нагадуватимуть нам кремезні старожили лісу — дуби і сосни, які в мирні часи пустили молоде пагіння, прикрашаючи та оздоровлюючи нашу землю!
Марія МУЛИК,
бібліотекар бібліотеки
с. Пирятина.
