Головна Історія Хіба заслуговує Лесь Мартович на такий музей?

Хіба заслуговує Лесь Мартович на такий музей?

315
0

Щороку 12 лютого в селі Монастирку на Жовківщині вшановують пам’ять видатного новеліста Леся Мартовича, який прожив у цих краях свої останні роки і похований на місцевому цвинтарi. Цього року відзначаємо 143-тю річницю від  дня його народження.

Якщо в пошуковій системі «GOOGLE» Інтернету набрати «Музеї Жовківського району», то четвертим за списком побачимо літературний музей Леся Мартовича за адресою с. Монастирок, вул. Лесі Українки, 62. Позаяк автору цих рядків раніше не доводилось бути у цьому закладі, то разом із працівниками редакції, перебуваючи у службовому відрядженні на території Замківської сільської ради, до якої належить і Монастирок, вирішили напередодні  святкування його уродин завітати і в музей. Тим паче, що в засобах масової інформації було повідомлено про підготовку форуму за підсумками літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, оголошеного за ініціативи Жовківської благодійної організації творчих та активних жовківчан «Розточани», відділу культури і туризму Жовківської РДА, районної бібліотечної системи та Української асоціації письменників.

Сільський голова Микола Васильович Кіт супроводжує нас до місця призначення. Монастирок — село  невелике. Ошатна початкова школа, сільський магазин, невеликий сірий будинок, в якому сусідять бібліотека і медпункт. Поруч — джерело з капличкою, де на Водохреща освячують воду, на високому пагорбі — церква, за нею — стара дерев’яна дзвіниця. Спочатку йдемо до сільської бібліотеки, де нас зустрічає  п. Люба Білик, яка на громадських засадах опікується могилою письменника  та музеєм. Ця привітна жіночка і повідала нам про його минуле та  сьогодення.

Відкрито музей у вересні  1974 року. Особливо цінних експонатів тут немає. Переважно це книги різних років, кілька гіпсових скульптур ненайкращого ґатунку, портрети. «Жодної особистої речі Леся Мартовича в музеї ніколи не було», — розповідає завідувач бібліотеки. Коли музей ще працював, сюди часто привозили на екскурсії учнів зі шкіл району, інколи приїжджали письменники, журналісти, бували гості з  Торговиці – родинного села письменника. Зараз музей  потребує ремонту.

«У цих краях Мартович опинився через хворобу, — пояснює Люба Григорівна. — Він працював у Львові, потім у Городку. В Мартовича не було постійного місця проживання, часті переїзди, недоїдання — усе це вплинуло на здоров’я письменника, він захворів. На допомогу Мартовичу прийшов його приятель Іван Кунців: він запропонував письменнику приїхати до нього додому в сусіднє з Монастирком село  Улицько (нині с. Середкевичі  Яворівського району). То була така собі курортна місцина: джерельна вода, близько ліс. А до Монастирка Мартович ходив співати у церковному хорі».

Не стало Леся Мартовича 11 січня 1916 року. А перед смертю він заповів поховати його  у Монастирку. Спочатку могила письменника була на старому цвинтарі. За розповіддю п. Люби, на могильній плиті, згідно переказів, були викарбувані слова: «Лесь Мартович. Доктор прав. Кандидат адвокатури. Письменник. Рожденний дня 12 лютого в 1871 році в селі Торговиці-Пільній Городенківського повіту. Помер 11 січня у Зубейках, а похоронений тут дня 13 січня 1916 року. Пам’ять славного хлопського сина не  загине». Минали роки, а про могилу ніхто й не згадував. Зрештою, за радянських часів, Леся Мартовича перепоховали ближче до церкви і встановили пам’ятник.

Після цієї розповіді піднімаємось на пагорб до музею. Те, що ми побачили далі, просто жахнуло. Будівля, що стояла перед нами, зовсім не була схожа на храм культури і просвітництва: подекуди повідпадала штукатурка, крізь яку на фасаді проступав якийсь загадковий напис радянських часів. Всі вікна у приміщенні відчинені навстіж. Як пояснює хранителька музею, це для того, щоб провітрювались стіни від грибка. Єдиним доказом того,  що цією спорудою хтось цікавиться, були нові металеві вхідні двері китайського виробництва.

Заходимо всередину. Час ніби зупинився. Майже всі експонати — радянського періоду. Через відчинені вікна подекуди надуло снігу. Зі стін відлітає штукатурка. Враження гнітюче. Назвати побачене літературним музеєм язик не повертається…

Сільський голова розповідає, що  2011 року з районного бюджету на капітальний ремонт музею виділили 15 тисяч гривень. Та використати ці кошти не змогли, позаяк  дане приміщення офіційно не має  статусу музею і не знаходиться на балансі сільської ради. На даний час йдуть пошуки спонсора, щоб виконати ремонтні роботи.

Із болем у серці повертаємось до Жовкви з надією, що районні чиновники внесуть ясність у цьому питанні. Адже після підведення підсумків літературного конкурсу  ім. Леся Мартовича, планувалось, що понад 100 письменників приїдуть на Жовківщину вшанувати його пам’ять. Що ми зможемо показати нашим гостям? Із цим запитанням звертаємось до керівника відділу культури і туризму Жовківської РДА Степана Кунинця.

— У 2011 році, вже будучи керівником відділу, — розповідає Степан Васильович, — ми поїхали на святкування 140-ї річниці від дня народження Леся Мартовича. Побачивши там ще радянські експонати, зрозуміли, що так бути не може. І зійшлися на думці, що одну кімнату школа робить під краєзнавчий музей, а другу — відновлюємо як музей Леся Мартовича, тому що зараз назбирати матеріалів на дві кімнати дуже важко. Перед виборами до Верховної Ради обіцяв допомогти і Тарас Козак, та далі слів справа не дійшла. Сьогодні ми приперті до однієї умови, яку конче маємо зробити. Через проблемні питання музею всеукраїнський захід переносимо на травень. Я є головою конкурсної комісії. Вже зараз на конкурс у дорослу бібліотеку протягом року прийшло біля 200 книг, відбулось 2 відбіркові тури. Коли проводитимемо підсумки  і нагородження, нас очікує близько 150-200 людей зі всієї України. Ми мали це робити тепер, 12 лютого, та показати людям могилу, і не показати за 50 метрів музей? Це буде неправильно. Тому цей захід ми перенесли. І до травня маємо привести до ладу музей. Місцевий підприємець допоміг відремонтувати ґанок і зробити двері, дах не протікає, стеля хороша, грибок, про який говорять, не такий страшний. На внутрішній нараді я дав завдання Галині Фесюк, головному спеціалісту відділу культури і туризму, щоб найближчим часом підготувати і провести нараду в голови районної ради за участю сільського голови, директора Замківської школи, завідувача бібліотеки з метою вирішення питання щодо облаштування музею.

Наміри – благі, та чи встигнуть їх втілити в життя за такий короткий термін? На кону — репутація району. Тому до цього питання необхідно залучати і депутатську комісію з питань культури, духовного відродження та туризму. Не повинна стояти осторонь і сільська громада. Адже декілька років тому до Монастирка приїхали люди з Івано–Франківщини, які виявили бажання перепоховати останки письменника на його батьківщині, у селі Торговиця. «Але наші люди були проти. Вони  не дозволили, — розповідала Любов Григорівна. — Він у нас уже відколи спочиває, ми його вшановуємо, бережемо його пам’ять. Зрештою, сам Мартович заповів, щоб його поховали в Монастирку». Якщо жителі села хочуть, щоб така визначна постать як Лесь Мартович і надалі мала відношення до Монастирка, треба і громаді прикласти зусиль до впорядкування музею і могили письменника, а не перекладати все на плечі однієї жінки. Не так вже багато коштів потрібно на ремонт, було б тільки бажання. Організаторам конкурсу, серед яких і Жовківська РДА, варто було врахувати, що цей захід може привернути до себе увагу великої кількості шанувальників Леся Мартовича, і при підведенні підсумків, гостям треба буде показати місце його останнього спочинку. Хоча, з іншого боку, сподіваємось, цей конкурс приверне увагу громадськості та районної влади до цього питання, і на сороковому році свого існування літературний музей Леся Мартовича набуде того вигляду, на який заслуговує його славне ім’я.

Євген Вегера.