Головна Герої Продовжуємо знайомити читача з Героями Жовківщини

Продовжуємо знайомити читача з Героями Жовківщини

163
0

Кожне ім’я, кожна доля, кожна жертва страшної війни, яка більше року точиться на сході нашої країни, не повинні бути забутими. Ми мусимо пам’ятати, мусимо знати та згадувати усіх героїв. Продовжуємо знайомити читача з Героями Жовківщини розповіддю про грядівчанина Володимира Поповича.

Життя людини нагадує потік, що залишає сліди-враження: вони міняють кут зору і колір того променя, у світлі якого ми бачимо свої колишні переживання. І це означає безперервне переосмислення у потоці нашого досвіду.

…З ясними, як небо очима,

З волоссям, як стигне жито,

Він землю свою – Україну

Вийшов в бою боронити.

Анатолій Матвійчук

Відважний захисник, сміливий воїн, Герой і патріот. Таким був Володимир Попович з мальовничого села Гряди. Із болем та сумом сьогодні говоримо «був» про того, кого ще недавно бачили завжди замисленим, тихим по натурі, і, водночас, життєрадісним, оптимістичним. Про сина, брата, найкращого дядька, якого любила сім’я; особливо, нині уже покійна мати і родина; друга, колеги, яким гордилися. Ця «гібридна» війна на Сході України пронизує і пригнічує горем усіх, і скорботними дзвонами відлунює в всіх куточках нашої країни.

Володимир Романович Попович народився у 1985 році у с. Гряді. Там закінчив школу. Відслужив армію. Був дуже працьовитим. Часто допомагав матері по господарству, адже трудитись треба було багато. А ще умів усіх підбадьорити, підтримати. Мав веселу добру вдачу, завжди привітний, був дружелюбний і простий. У його щирій усмішці чомусь відчувався сум; задумливо життєрадісний, водночас легкий погляд залишиться назавжди у пам’яті й рідних, і побратимів.

— Володя мав скромну та спокійну вдачу, — розповідає сестра Тетяна. – Тому ми тільки здогадувалися про його настрої, про думки за Україну, її долю. І зараз розуміємо, що почуття любові і добра у його серці були справжні, бо тільки той, у кого вони непідробні — не буде тратитися на розповіді про них усім.

Володя хотів захищати і відстоювати рідну землю, він не сприймав несправедливості і байдужості до простого народу в Україні, серед якого жив і яким був сам, був патріотом. Получивши повістку, одразу пішов до війська. Патріотизм і обов’язок закладені у нього ще змалечку. 

Він намагався бути корисним, хоробро і мужньо тримався на передовій. Не кожен здатен витримати справжню військову напругу і мораль, як розповідали його побратими, після їх першої розвідки та сутички. Кажуть, достатньо лиш раз побувати на полі бою, щоб змінитися назавжди.

Хто складе вагу і важливість життя, збагне його справжню цін-ність, як не той, котрий не один раз в бойовій напрузі, у реальній небезпеці бачив злісні очі ворога і йшов вперед, виборював волю?

«Війна в однаковій мірі обкладає даниною і чоловіків, і жінок, та тільки з одних стягує кров, з інших – сльози», — вважав у свій час Вільям Теккерей. У Володі залишилися згорьована родина – батько, старші сестри Тетяна, Ольга та Надія, брат Богдан.

Зі сумом розповідає сестра Тетяна: «Мені дуже важко було повірити у те, що Володя загинув, адже напередодні я ще дуже довго розмовляла з ним по телефону. Не можу усвідомити і тепер. Мені здається, війна закінчиться, і повернеться він додому. Часом чую, що йде, поспішаю двері відчинити. Адже він так мріяв побувати в Греції, коли настане мир і усе  нормалізується».

«Такої теплої людини, як він, більше немає. Це мій улюблений дядько. Я маю іншого дядька і тіток, але цей був найкращий. Він дуже любив мене, свою племінницю. Завжди щось смачненьке купляв. Не було такого, щоб він не зміг зробити. Був тихим і поступливим», — гірко згадує племінниця Марта.

…Мрії, які ніколи не стануть реальністю. Життя, якому не судилося відбутися. Юнак, який не встиг стати коханим чоловіком, турботливим батьком, опорою для тата на старості років. Доля, кінцевою зупинкою якої став Меморіал Слави… Тепер, завдяки ще одній могилі по-новому розумієш сенс нашого буття, суть найвищої ідеї.

Молоді Герої ХХІ століття – це герої, котрим ще не носили квітів до монументів, як це робимо біля постаментів жертвам воєн, голодоморів, репресій. Для них поки що не влаштовували Днів пам’яті та скорботи. Але у майбутньому обов’язково щороку всією Україною ставитимемо свічки у церкві за упокій, і всі гуртом молитимемося за їхні душі. Обов’язково люди будуть збиратися біля пам’ятників. Бо це ще одна героїчна сторінка історії,  яку вивчатимуть і пам’ятатимуть. І яка, безсумнівно, болітиме довго. Та, водночас спонукатиме до гордості за батьків , які виховали справжніх синів-патріотів.

Зоряна ГУМНИЦЬКА.

На світлині: таким був Володя навесні 2014 року (на передньому плані).