Світозара Зівера, нашого славного захисника, жовківчанина, добре знають земляки, впізнають на вулиці співгромадяни. Він, колишній студент факультету іноземних мов Франкового вузу, відважно й добровільно став до лав захисників рубежів рідної країни у страшному 2014-му (під час 3-ї хвилі мобілізації).
Як і раніше, до війни, так і зараз, після пережитих на передовій тяжких моментів. Цей скромний тридцятисемирічний чоловік згадує про службу в АТО, як про звиклі будні, недоговорює про свою участь у волонтерському русі, захоплюється героїзмом живих та полеглих побратимів.
«11 листопада 2014 року ми з хлопцями прибули у наш гарнізон, що тоді перебував у м. Костянтинівці Донецької області. Освоїлися і приступили до виконання бойових завдань. Спочатку був водієм, потім старшим водієм взводу, згодом — командиром відділення переносних зенітно-ракетних комплексів. У нашому десантному батальйоні велася грунтовна бойова, тактична підготовка, медичне оснащення було на високому рівні. На нас не заощаджували. Нас навчали ретельно, аби кожен з нас міг діяти, залежно від ситуації, тож була повна бойова замінність (на випадок хвороби чи поранення колег-бійців).
У нашій Львівській бригаді служило багато хлопців з усієї України, зокрема з окупованої Луганщини та Донеччини. Напередодні вони приїхали у Львів цільово, пішли в бригаду, взяли відношення, бо були переконані, що вповні довіряють лише Львівській десантній. Саме в цей час перший батальйон був в Луганському аеропорту, тому саме в нашу бригаду вони пішли служити. Окремі хлопці, яких я вважаю справжніми героми, заплатили страшну ціну за це. Так, сім’ї одного з них вороги у коробці прислали голову його сестри. Іншому ж, добровольцю, можна сказати, пощастило, бо він з допомогою патріотично налаштованих людей встиг вивезти з окупованого Донецька членів своєї родини, схованих під купою речей, що перевозив. Проте він втратив житло, полишив немалий бізнес, що успішно провадив до початку жорстких бойових дій вже на континентальній Україні, а, головне, ніколи про це не пошкодував. Нині він інвалід війни після боїв в Донецькому аеропорту, проте це не заважає йому часто приїжджати до Львова, зустрічаємось ми і у Жовкві.
Нещодавно, 2 серпня, я побував у своїй бригаді, бо тоді було наше свято. Там з’явилися хамери, ведеться переоснащення бойової техніки, десантна бригада має свій танковий та самохідний дивізіони, є своя безпілотна рота, що веде аеророзвідку — це не є військовою таємницею. Звичайно, що хотілося би оновлення рухомого складу — бронетранспортерів, автомобілів. Хоча я на передовій їздив МАЗом — це був мій ровесник, але жодного разу він мене не підвів і не зламався. Звичайно, пам’ятаю найважчі моменти — це перший загиблий боєць, також дні 20 та 21 січня, коли остаточно був зірваний Донецький аеропорт… А ще — перепоховання побратимів, яких через багатот часу ідентифікували за ДНК…
Більшість людей думають, що служити може кожен. Я, як і мої колеги, вважаю, що це теж свого роду покликання. Так як кожен не може бути вчителем, лікарем чи священником… Але також треба пам’ятати, що наші сім’ї, домівки та нашу землю теж ніхто чужий захищати не буде.
Скажу також впевнено, що серед цивільного населення Сходу є багато справжніх патріотів України. І не обов’язково всі вони стали до лав української армії. Пригадую, що нам часто допомагали прості селяни — чоловіки та жінки, що інформували нас про точні вогневі позиції окупантів. Вони теж немало ризикували, і їхня допомога часто була дуже вагомою, рятувала життя нашим воїнам.
Як і усі українці, я прагну миру, хочу далі жити й працювати. І це наше спільне найбільше бажання. Кожен просто повинен чесно й на совість робити свою роботу — служити, вчити, лікувати, керувати, стояти за станком. І лише тоді Україна зможе міцніти і розвиватись, стати вище тих, хто посягає на її незалежність, землю, народ.»
Розмову записала
Надія БАЙБУЛА.
