Головна Листи Соціальні служби не бажають виловлювати бізнесменів, які наживаються на дітях-безхатченках

Соціальні служби не бажають виловлювати бізнесменів, які наживаються на дітях-безхатченках

132
0

Худенький, бліденький хлопчик з чорними, немов намистинки, очицями у зношеному пуховику, старих величезних гумових чоботях у двадцятиградусний мороз стоїть біля магазину та жадібно поглядає на людей, які виходять  і заходять туди. Він теж хоче їсти! Але що?

Що йому робити, коли батьки зловживають алкоголем, коли мати померла, а батько знайшов собі нову сімю і нових дітей? Що робити, коли у свої вісім років ти нікому не потрібен? Ніхто не цікавиться, що ти їси, у що ти одягаєшся, як твоє здоровя, коли в тебе контрольна з математики? Та й чи ходиш ти до школи взагалі?

Майбутнє таких дітей з жалібними та жадібними очицяминамистинками залишається відкритим питанням впродовж багатьох років. Чимало отаких безпритульних поколінь виросло на вулиці. Діти втікають від отого жаху, що є вдома, однак потрапляють у безвихідь. Адже незважаючи на велику кількість спеціальних відділів, служб, організацій, сотні й тисячі отаких оченяток надіються лише на Божу волю.

…. В отой пронизливо холодний січневий вечір ми сидимо в теплому будинку, пємо гарячий ароматний чай, насолоджуємося спостерігаючи вальсувування сніжинок та й думаємо про те, як нам важко жити, і як нам не хочеться прокидатися завтра вранці на роботу, покидати тепленьке ліжечко, затишне помешкання та виходити на вулицю в таку холоднечу. А чи й справді так погано нам живеться?

Сотні й тисячі діточок з отим проникливим поглядом своїх чорнявих, небесноблакитних, карих, трав’янистозелених  очицьнамистинок живуть на вулиці. І в холод, і в мороз, і у спеку, і в грозу, і вдень, і вночі. Вулицяїхній дім. Голод, антисанітарія, хвороби. Це все, що їх оточує. От тепер ми і можемо побачити, наскільки різні наші світи. Адже ми ідемо в ногу з часом або принаймні намагаємося так робити, а безбатченки й безхатченкибез планів на майбутнє. Вонитак звана «пропаща сили». Що вони досягнуть у своєму житті? Та й чи є місце у нашому звичайному житті для таких дітей з отими очиськами, що жадібно поглинають наш світ?

Вірогідно, нема, бо ж ми ідемо вулицею та й не помічаємо тих, хто жебрає, ігноруємо їх, не запитуємо, чи мають вони що їсти й пити, адже ж не личить порядним інтелігентним панам і паням говорити з отими «викиднями» суспільства… Однак ми зовсім не задумуємося, чи правильна й мудра така позиція.

Можливо, оті намистинкові очі чекають від нас допомоги, адже часто вони потрапляють у халепи. Ба й навіть, з отим жебракуванням (чи не єдиним способом заробітку). Часто отих невинних, недосвідчених та надто довірливих діточок використовують винахідливі та спритні бізнесмени, які не пропустять ні найменшої можливості, аби заробити. Їхні діти їздять на найновіших іномарках, користуються наймоднішими телефонами, навчаються в найпрестижніших ВНЗ світу, а чужі, покинуті всіма діти, гниють на вулиці та жебрають у нас гроші. Чи є у цих падких на гроші тварин совість? Так, саме тварин, бо чи може собі дозволити нормальна, адекватна, тверезомисляча людина так чинити з безпритульними. Хіба оті оченята не викликають жалості та співчуття, а породжують жадобу грошей?

Так і хочеться розплющити людям очі, поглянути в їхні зачерствілі душі та цілковито зруйнувати їхню байдужість. Адже ж не можна жити лише своїми бідами та проблемами, треба й іншим допомагати, бо оті оченятканамистинки й справді цього потребують. Чомусь почуттями жалості, жертовності та бажанням допомогти не сповнені працівники різноманітних соціальних служб, які звикли на нарадах подавати статистику про щорічне збільшення кількості безпритульних дітей. Та чи виходили вони на вулицю, чи проводили рейди, чи ловили бізнесменівзлочинців, які експлуатують безхатченків?

Переконана, що такого не було, вони сидять у своїх затишних кабінетах, тикають пальцем у небо і розказують, яка зараз у країні важка ситуація. А показові рейди, які проводять для журналістів не мають жодної користі. Вони лише возвеличують держслужбовців та показують, як вони «працюють» на нашу Батьківщину.

Найжахливіше та найпечальніше те, що ніхто не дає однозначного рецепту отим бідолашним оченяточкам. Ніхто про них не дбає, бо кожен дбає тільки про своїх дітей. Але, щоби насправді перейнятися чужими проблемами слід на хвилинку уявити себе або своїх чад на місці отих безхатченків з пронизливим поглядом очицьнамистинок. Уявили?

Отепер і відчуйте на своїй власній шкірі інєкції вулиці, якими вона проникає у ваше тіло та окуповує вашу душу. Психологія виживання, думки про вічний холод, голод, бажання тепла і спокою, страх прокидатися щоранку. А й справді нам із вами, щасливим людям, цього не осягнути. Цим можна проникнутись пройшовши всі круги пекла, відчувши всім своїм єством біду, горе цих нещасних діточок із на диво мудрими оченятками.

Можливо, хтось із них міг би бути академіком, а хтось вчителькою, а іншийводієм, льотчиком, журналістом, письменником, лікарем, військовим, космонавтом, моряком, міністром, президентом

Однак вони не будуть ніким. Їх ніхто і ніщо не чекає, їх ніхто і ніщо не тримає. Такі діточки у нашому світінемов перекотиполе. Нема материних ніжних рук, які обійняли би їх, немає й мудрої батькової поради, яка б допомогла знайти вихід із будьякої важкої ситуації. Нічого нема в отих діточок  із очицяминамистинками, окрім вічної війни за виживання

Оля Попруженко.