Ранок. Земля вже відчула першу паморозь. Дерева почали одягати свої жовто-коричневі шати. Надворі осінь. Вчителі історії, в котрий раз, зібрались на екскурсію. Організаторами екскурсії стали О. О. Боровець (методист ІМЦО), І. М. Завада (керівник районного методоб’єднання, вчитель історії), матеріально допомогла І. М. Бродик (голова районної організації профспілки працівників освіти). Спасибі їм. Маршрут мандрівки: Жовква – Білогорща – Львів – Жовква.
З давніх-давен Україна ставала ареною жорстоких сутичок, спустошливих воєн зі своїми сусідами, які хотіли завойовувати її землі і поставити волелюбний український народ на коліна, перетворити на слухняних рабів. Ці обставини стали причиною до національно-визвольної боротьби народу, яка тривала століттями.
Розмова з друзями, керівником групи, і ми вже на подвір’ї Жовківського замку. Відвідуємо виставковий зал. Оглядаємо експонати, фотографії, речі. Слухаємо змістовну екскурсію п. В. Герича про боротьбу Січових Стрільців на Равщині, Городку в 1914-1915 pp. Розповідь про роботу музею, подальшу роботу з відбудови замку, співпрацю з австрійцями, пошукову роботу в громадській організації, упорядкування могил Січових Стрільців у нашому краю.
Постукуючи каблуками по бруківці, виходимо на дорогу, сідаємо в автобус і продовжуємо маршрут. Оминаємо Львів, наближаємось до зеленого, красивого, галицького с. Білогорща. В селі є музей генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича.
У будинку, де була остання конспіративна квартира Головного командувача УПА, зустрічає нас привітно усміхнена екскурсовод. Знає дуже багато, цікаво веде екскурсію.
Музейні експозиції розміщені у чотирьох залах двоповерхового будинку. На першому поверсі побачили тематичну експозицію, на другому — меморіальну. Оригінальні сходи, на яких 5.03.1950 р. відбувся останній бій Шухевича з підрозділами МГБ. Увагу привертає криївка, де переховувався Головний командир УПА, фортепіано, на якому грав Р. Шухевич, крісла і стіл, де працював: одяг, вишиття і навіть гроші — “бофони”, які видавались за гроші і коштовності для бойового фонду. Ці гроші при встановленні держави України мали обмінюватись на вартісні.
Герой говорив, що не побачать його старості, але Україна буде. Про його віру мені хочеться сказати словами вірша:
Хто родився на Вкраїні
Й духом є багатий.
Беріть, браття, зброю в руки
Неньку визволяти.
Мандрівка триває. Місто Львів. Перший музей-в’язниця “Тюрма на Лонцького”. Будували в’язницю поляки, використовували німці, а далі — радянська влада. Тюрма була розрахована на 300 в’язнів, а в час радянської окупації перебувало тут 3 тис. осіб.
Пропускний пункт, металеві двері, поріг, 20 см. висотою, грати; тюремні камери маленькі, як “мишачі нірки”, були розраховані на одну людину, а насправді — скільки влізе. Спали по черзі і не можна було опиратись об стіну, коли стояли, за це били. Камера “смертників”, де люди часто сходили з розуму, чекаючи вироку.
Окрема камера, присвячена о. М. Хмі-льовському, голові — підпільної УГКЦ, заарештованого 1950 р. у віці 78 років. “Пхали під нігті голки, ломили у дверях пальці, били до знепритомлення, все терпів, а коли змусили стояти по коліна у крижаній воді — думав, що не витримаю”, — згадував священик. Він витримав, молитва допомогла. Доказів не було і отця звільнили.
Наймолодшому в’яз-неві було 13 р., а найстаршому — 78 років.
Скільки сліз, чужої туги і болю вона бачила? Скільки смертей відвідало її? Скільки могли б розповісти стіни камер, якби вміли говорити? А скільки чужої крові увібрала у себе бетонна долівка?
Їх катували, знущалися, вбивали, а вони мали в серці Бога і Україну. І знову я звертаюся до віршованого слова:
Україно наша мила,
Матінко рідненька,
Сумно тобі, й лячно тобі,
Бо в кайданах ненька.
Підсумком екскурсії став перегляд кінохроніки, де зафіксовано стан тюрми після відходу радянських військ зі Львова. Показано шлях, яким принесла українському народові радянська влада трагедію його долі. Шлях від ЧК до МГБ, від Дзержинського до Берії, від Леніна до Сталіна.
Не будьмо безмовними, без’язикими, безпам’ятними. Свою історію знаймо, якою б вона не була.
Своїм борцям за волю і незалежність України з великою до них пошаною і любов’ю присвячую вірш “Пам’ять”.
Шуміли ліси, шуміли зелені,
Де ховались брати наші від червоних знаменів.
І сьогоднішня воля їм могла тільки снитись,
Їх кулі косили, вони боронились.
Одні наші браття по лісах воювали,
А інші в сибірських морозах вмирали.
Пригріла українців земля океану,
Притулок дала, та не ждану свободу.
Та час наступив, що так довго чекали,
Кайдани гнобителів з рук наших впали,
Всміхнулася доля моїй Україні,
Від сьогодні й назавжди і червоній калині.
Всім хлопцям й дівчатам, що воювали,
І серце за волю вони віддавали,
Низенько вклонімося і пам’ятаймо,
І волю нікому! Ніколи!
Ми! Більш не віддаймо!
Закінчується наша мандрівка. Осіннє сонечко, здається, не сідає, а падає на землю. Скоро настануть сутінки, потрібно поспішати. В роздумах, з болем у серці від побаченого і почутого, з тривогою за завтрашній день через події на сході України, повертаємося додому в усі куточки Жовківщини.
Ганна Баланчук,
вчитель історії
Лавриківської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
