Ось уже більш як два десятиліття молода українська держава будує власну незалежну, політичну, економічну та етнонаціональну платформи для теперішнього і майбутнього процвітання своєї нації. На пострадянському просторі Україна отримала шанс позбутися непотрібного комуністичного багажу, що затавровував українську націю, культуру і державність у політичній «клітці» Радянського Союзу. Тоталітарна комуністична машина, котра була спрямована проти всього українського, завдала неабиякої шкоди Україні та її народу. Двадцять три роки незалежності української держави стали переломним етапом державотворчих та політичних процесів для української нації. Ці роки дали зрозуміти та виявити ті проблеми і процеси, що гальмують розвиток незалежної України, та які наслідки для держави має «червона» комуністична пропаганда Кремля. В сучасних політичних умовах з легкістю можемо зробити об’єктивну оцінку пострадянської реальності в Україні та вказати на ті стереотипи і міфи, які залишила в українському суспільстві колишня радянська система та відкрито продовжує зараз їх розвивати завуальована російська верхівка.
На сьогоднішній день, відносно ще незріла, українська держава розвивається під жорстким пресом свого радянського минулого та під впливом сучасної інформаційної війни з РФ. Важку нішу взяв на свої плечі український народ, що опинився між двох вогнів: російського і радянського інформаційного контролю під назвою «Міфологія української нації». Такий собі, оновлений утопічний епос кремлівської неправди. Іншими словами, «міфологія української нації» — це, свого роду, прикладна система базових стереотипів і пережитків Радянського Союзу, які перевтілені новим обличчям російської влади і є гальмом розвитку сучасного українського суспільства. Радянська влада мала достатньо часу і засобів, аби витворити власну модель світосприйняття для народів союзних республік, у тому числі й народу України. Основою цієї моделі стала пропаганда своєрідних міфів, так званих утопічних принципів, які своїм красномовством і переконливістю заразливо впливали на свідомість народних мас. Чому міфів? Тому, що зараз, при здоровому глузді, ми називаємо це утопією, адже це суперечить об’єктивній реальності. В умовах сучасних державотворчих, політичних та культурних процесів ці міфи прижились у формі стереотипів (пережитків) пострадянського суспільства.
Міфи українського суспільства чудово розвиваються і в сьогоденні. Сприятливі умови інформаційного ринку та чітка робота мас-медіа Росії у режимі «під пресом», забезпечують простір для нової «старої» інформаційної пропаганди. «Залізна завіса» Кремля малює нові міфи про Україну, далекі від реального стану речей та об’єктивної оцінки Європи і світу.
Однією із одвічних «красномовних» історій «кремлівських орлів» став міф про братів «малоросів» та «великоросів». Таку, «намальовану» імперськими руками казку, розкручену комуністами і запущену сучасними «синами Кремля», знає чи не кожен російський громадянин та з гордістю почуває себе «старшим» братом «малороса» у великій слов’янській сім’ї. Манія величі та могутності імперського начала Росії були, є і будуть безмежними. Росіяни, на їх думку, великий «старший» брат усіх слов’ян, захисник-покровитель і переможець монголо-татар, шведів, французів, німецьких «фашистів» (нацистів). І це ще не повний перелік заслуг і звитяг, які присвоюють собі російські імперіалісти. Та поговорімо про «великоросів» і «малоросів». Без сумніву, зробити українську націю «другим сортом» було найкращим досягненням російських «братніх» амбіцій. Звісно, так легше поглинути націю, так легше зробити її самою по собі другоплановою та створити міф нероздільності та братерства. Ця фальшивка — лише єресь, звичайне перекручення історії та небажання вилазити з-під ковпака своєї «кремлівської» реальності.
Немає в світі, і ніколи не було ні «малороса», ні «великороса», а був і є українець (русин) і росіянин (московит). Правдива історія народу Русі (України) та Московії (Росії) свідчить про те, що українець є більшим слов’янином і русином, ніж росіянин, є по праву тим старшим братом, який поклав початок і дав можливість розвиватись дійсно молодшому брату — московитому росіянину. Гордістю української історії є перший прототип дежавності — Київська Русь. Та славна держава, етнічні землі якої знаходились на теренах сучасної України, стольний центр у Києві, як і в сучасній українській державі. ІХ ст. — початки першої української державності, до того VІІ-VІІІ ст. — перші прототипи державності — племінні союзи слов’ян. Звідси виникає запитання: що ж було тоді на теренах сучасної Росії? Відповідаємо. Коли в Україні була державність, релігія, в Росії було — язичництво і варварство. В часи, коли суспільство Русі було організованою соціальною спільнотою, на теренах Ро-
сії панували кочівники тюрки та племена чуді, з примітивним способом життя та соціальною ієрархією. Коли «стольний град» Русі Київ був одним з найбільших центрів у Європі, про Москву можна було чути лиш як про маленьке поселення; коли найважливіші торгові вузли (шлях із «Варяг у греки») проходили через Русь (Україну), на теренах Росії існували дрібні між-поселенські торгові зв’язки. Початки державності на теренах Росії почалися лише у ХІ ст. Владимир, Суздаль, Москва — нехрещені, політично відокремлені, невеликі князівські уділи. Натомість Русь на той час була однією із наймогутніших держав Європи, а Київ — суперник Константинополя, столиці тогочасної Візантійської імперії. Аргументація і доводи про братні народи на цьому не вичерпна, проте відповідь на запитання: «Хто старший брат?» очевидна. Адже витоки державотворчих процесів України і Росії, теорії націй і культур, дозволяють нам, по праву, зруйнувати міф про «малороса». Росія як держава-нащадок — це не Русь, а — Московія, а росіянин — це не русин, а —московит. Українці повинні пишатись своєю історією, своїм походженням, а не прислухатись до її перекручених варіантів, втілених у міфах Кремля.
Міф про «великоруський» і «малоруський» народи — придумав імперський режим Московії. На той час було зручніше знищити націю, втоптавши її у грунт з власними мовою, культурою, звичаями і традиціями, які можна було перейняти, перекрутити і назвати своїми (культура, релігія, т. п.). Тодішня царська влада Росії намагалася поставити на коліна народ, з якого все почалось, націю, яка заважала абсолютному московському самоутвердженню, державу, яка була, є і буде стрижнем слов’янського світу. Воістину братський вчинок, так само як і кріпацтво, розправа над Військом Запорізьким, Емський і Валуєвський циркуляри, голодомори, репресії і розстріли та дві братовбивчі війни. Після такого, ще далеко не повного списку діянь, вистачає нахабства називати себе кровними братами-слов’янами, на це здатні лише «великороси» — імперіалісти.
Виходячи з історичних фактів, можемо говорити, що немає ніякого братерства і ніколи не було, це лише привід, лише звичайний спосіб себе вигородити. А завжди був пан і кріпак, боярин і козак, був член партії та ворог народу, був росіянин і «малорос»… Ми різні — ментальністю, амбіціями, переконаннями та інтересами. Українець і росіянин — дві різні національності, два представники різних етнічних груп, різних світів, різних світоглядних позицій. Не можна називати братом того, хто зіпсував тобі життя. Нелюб та одвічний ворог ніколи не стане рідною душею. Росія крізь віки витирала ноги об чисту та незаплямовану українську національну гідність, спотворювала національну свідомість та міжнародне обличчя українського народу. Сьогодні спостерігаємо за тим самим, лише в інших іпостасях та історичних умовах. Підла і фальшива брехня, випущена з вуст Кремля, доноситься до укранців через усі можливі засоби масової інформації. І останнім прикладом цьому є висвілення російськими телеканалами подій в Криму. Окремою частинкою цієї великої московської брехні є історія міжнаціонального братерства «малоросів» та «великоросів».
Міф про братні народи приречений на розвінчання. Про те, що росіянин українцю аж ніяк не старший брат, можна доводити численними аргументами. Проте, так історично склалося, що українці, без сумніву, велика нація — сьогодні повинні багато чого доводити, аби, по праву, носити своє справжнє ім’я — гордого і незламного великослов’янського народу. І, попри всі перипетії, розуміємо, що сувора реальність сучасності та теперішні політичні, економічні та міжнаціональні обставини, ніколи не дозволять назвати росіянина братом, допоки влада в Росії буде зосереджена в «брудних» і грішних руках.
Віталій Слука.
