Головна Духовне Найголовніший храм – храм людської душі

Найголовніший храм – храм людської душі

370
0

Перехожий, що прямує через львівське передмістя Жовкви до ринку, змушений за сотню кроків до мети своєї подорожі зупинити погляд на обрисах прекрасної святині, котра велично здіймається до неба. Це милує око будівля колишнього костелу Успіння Діви Марії і монастиря отців Домініканів.

За свою 350-річну історію комплекс Домініканського монастиря знав і часи значного розвитку, слави, і період знач-них знищень, розрухи та  занепаду. І, напевно, саме в своєму найважчому історичному моменті, в жахливому стані костел і монастир переходять до вірних греко-католицької церкви. З цього часу починається новий період відновлення і розквіту святині. Уже шістнадцять років трудиться на парафії о. Михайло Ткачів, синкел Сокальсько-Жовківської єпархії.  Силами та стараннями його і вірних,  бізнесменів вдалось відреставрувати святиню.

– Фактично за чотири роки ми змогли зробити більшу частину внутрішніх робіт. Сьогодні –  йде реставрація ззовні, – зауважує в розмові священнослужитель Михайло. – Я вважаю, що перше чудо, яке Бог сотворив, – відновив цей величавий релігійний комплекс. Сьогодні –
це патронат єпископа, який помер за єдність Східної та Західної Церков, –  священномученика Йосафата. Хоча попервах  – це храм Небовзяття Пресвятої Богородиці – Успіння.

– Чи не заважка для Вас відпо-відальність за цей храм?

– Якщо в загальному – мабуть, що ні. Я повинен більше вкладати в цей храм. І не тільки в храм, потрібно більше вкладати в «храм людських душ». Це теж своєрідна будівля. І тому стараюся кожного разу людину навернути, допомогти молитовно. Коли людські душі
будуть здоровими, то й храм відбудується. Бог ніколи не дає важкої ноші. Він дає стільки, скільки потрібно. А чи ми вповні використовуємо те, що можемо?  Мабуть, що не зовсім.

– Чи не виникала у Вас думка: «Хочу залишити усе це, піти»?

– Від кого. Втекти від того, що Бог мені дав? Знаєте, Бог кожній людині дає те, що для неї приготував. Від себе не
втечеш. Тому я тішуся з того, що отримав. Адже, коли я прийшов на парафію, – були суцільні руїни. Сьогодні – величава споруда. Я упродовж усього свого служіння відчував Божу поміч. А коли людина робить усе з вірою, то Бог допомагає їй, ця ноша не є вже такою важкою.

– Як Ви готуєтеся до промов? Виношуєте їх у собі  і потім – в один момент – складаєте, чи щодня нотуєте якісь тези і потім об`єднуєте?

– Промову виголосити – це не є легко. Усе зароджується в душі. Можу підготувати, знаючи тему. Але завжди поєдную із життям. Це приклад, який прихожанам буде цікавий. Господь говорив притчами. Тому часто використовую життєві приклади. Просто, відкрито, доступно.

– Як Ви вважаєте, чи священик, як духовний батько мусить повстати проти неправди, яка не є рідкістю у сьогоденні?

– Христос – сама правда. Він говорив: «Я –  істина». Правда завжди повинна бути.  Старатися направити людину до того, щоб вона зрозуміла, де є правда – а де є неправда. Треба  поділяти усі думки. Неправда завжди виходить на-верх, так було і так є. Якщо не зараз, то потім. Хоча люди кажуть, що сьогодні усе побудовано на неправді. Вони глибоко помиляються…

– Чи можливий сьогодні екуменізм як пошук єдності між християнами в Україні чи в Жовкві, зокрема?

– Багато сьогодні говориться про єдність. Це є доктрина Христа. Він при-йшов, щоб об`єднати людство. І нас обрав, як апостолів – це робити. Ми зобов`язані працювати в цьому напрямі, іти на діалог. Бог створив одну Церкву. А це, що є сьогодні, – це творіння людське. Тому людина мусить і з`єднати, те, що роз`єднала.

– Розтлумачте, будь ласка, такі слова, які звучать під час Літургії: « …і всіх вас, православних християн…».

– Це той камінь спотикання для старшого покоління, для тих людей, які пережили переслідування. Коли взяти старі требники, ми завжди були православними. Тобто правдиво славили Боже слово. Коли сталися перші розподіли між Константинополем – ті віряни, які  ісповідували східний обряд, – стали православними, а західні – католиками. Сьогодні  це слово повинно об`єднати, треба свідомо  його прийняти.

Так, ми є православні щодо обряду – східного обряду. І це  не повинно від-штовхувати людей. Треба гордитися тим, що ми є  православними і водночас в єдності з церквою Вселенською. Я не маю права не бути згідним з тим, що мене вчить моя Церква. Так, я теж вживаю цей вислів на другій Службі Божій. Настав час зламати старі  стеоретипи. Усі ми є українцями…

– Щоб Ви хотіли побажати пара-фіянам храму у день празника свяще-номученика Йосафата?

– Твердої віри. Не роз`єднаності. Я хочу, щоб ми були єдині. Побажати один одному миру, злагоди, любові. Усвідомити, наскільки Бог нас любить, адже дав нам життя і подарував місію жити, творити, відновлювати ті храми, які є . А насамперед –  храм своєї душі.

– Дякую за бесіду.

Зоряна ГУМНИЦЬКА