Нині нікого не здивуєш популярністю релігійної тематики. Ще не так давно, вже за нашої пам’яті, порушувати такі питання було заборонено. Хоч ст. 52 Конституції СРСР проголошувала свободу совісті, право на релігію. Церква в СРСР була відокремлена від держави, а школа — від церкви. У Конституції України, прийнятій на V-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, у ст. 35 говориться: «Кожен має право на свободу світогляду, релігію. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви». Вдумливо читаючи Конституцію за скороченим текстом, бачимо, що статті одна від одної на словах нічим не відрізняються, але спробуємо розібратися, як воно відбувається насправді в житті. Якщо ти віруюча людина, живеш за Божими заповідями, то і повинен їх дотримуватися, незалежно від того, ким ти є — міністр, учитель, лікар, інженер чи проста людина, маючи на увазі робітника. Якщо закони приймаються на державному рівні, то закон повинен бути для всіх святий і його повинні всі дотримуватися. Тоді буде порядок у нашій державі і у всіх сферах життя. Подібно в релігії: Божі заповіді — то є закони, яких повинні дотримуватися всі віруючі. Потрібно робити тільки добро і ухилятися не повинен ніхто, а тим більше духовні пастирі, священики, які повинні бути взірцем. Ми добре знаємо, що духовні особи — це живі люди, але вони наші духовні наставники, священики. Тож, шановний читачу, будемо шукати святу істину.
У місті Жовкві побудовані церкви, які вже стоять століттями. Місто історико-архітектурного значення, має привабливий вигляд і краєвид, його навіть називають малим Єрусалимом. Також у центрі міста стоїть берегиня, заступниця і покровителька м. Жовкви Матір Божа, і майже кругом — бари і продаж алкоголю, а між ними — стовп ганьби. Часто бачимо людей, які йдуть молитися до Матері Божої. Хочу авторитетно заявити: доки не прийдуть і не клякнуть перед Матір’ю Божою злодії, нам не бачити добра і тієї України, за яку клали буйні голови наші діди і прадіди. Все, що у м. Жовкві побудовано і дивує нас історичною привабливістю, нам залишили наші прадіди. Сьогодні в м. Жовкві ніяке будівництво по суті не ведеться, і після нас нічого не залишиться для нащадків і нічим ми їх не здивуємо. Зможемо здивувати хіба що барами та ресторанами, а їх у Жовкві аж біля шістдесяти. До того часу, поки не прийшли «визволителі», було декілька корчм, але були УПА, ОУН. Вони молилися і ходили до церкви, в них був цей дух патріотизму і любов до України. Нині відбувається тотальне отравлення алкоголем наших людей, особливо молоді. А наше духовенство освячує бари і ресторани.
Що діється у П’ємонті України, м. Львові? Читач, який стоїть на стороні святої правди, оцінить сам, як воно в дійсності є і мало би бути, щоб будувати здорове суспільство та Україну. Якщо б ми робили все так, як має бути, то на двадцять третьому році Незалежності України в Донецьку і Луганську «на общественном языке» говорили б: «Смотрите, как эти западенцы-галичаны все делают хорошо, берите с них пример». Який з нас брати приклад, судіть самі. Розікрали заводи, фабрики, підприємства. До прикладу, один з них, склозавод, у нашій Жовкві працював за Австрії, Польщі, радянської влади, а при Україні стоїть мертво, як після війни. І майже 1500 людей залишилися без роботи. Подібне твориться в історичному місті Львові. Мільйони наших людей виїжджають за кордон шукати кращого життя, щоб не померли з голоду їхні діти. Гине на очах українська пісня, культура і духовність. Але не забуваймо, що майже на кожній вулиці міста Львова стоять церкви. Виходить, ми самі свідомо порушуємо Божі заповіді і, таким чином, руйнуємо нашу державу Україну і кажемо: «Аби не гірше».
При нагоді хочеться нагадати, що у м. Жовкві діє два жіночі монастирі, один з них, невеликий, належить до римо-католицької церкви. В нас, в Україні, на державному рівні доведено до злиднів і зубожіння людей, а тому сестри-служебниці приваблюють українських дітей подарунками та іншими дріб’язковими ласощами, а насправді виховують наших дітей у дусі і патріотизмі чужому. Задумаймося, українці, всі разом над тим, щоб знову історія не повторилася із-за нашої пасивності і байдужості. Заглянемо в історію, як Польща силоміць насаджувала нам свою мову і культуру, а разом з тим будувала костели. Хороший приклад цьому книжка «Неопалима купина» Сергія Плачинди, в якій йдеться про те, як Єлизавета Гулевичівна втратила рідного сина, рятуючи свою українську бібліотеку. Українці, ми не мали століттями своєї держави, а окупант, який приходив на наші землі, не тільки знищував наші архіви і бібліотеки, а й знищував наших людей: священиків, інтелігенцію і весь цвіт нації. Петербург побудований на кістках козаків, і ніхто за це не поніс кари і відповідальності. Ми, галичани, як П’ємонт України, почнімо будувати справжню Україну зі Львова, Жовкви, проявляючи любов, забувши про всі негаразди і чвари. Священики УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, проявіть відвагу і сміливість, візьміть на себе цю ношу і скажіть: «Один Бог і одна Україна!». Бо, будуючи церкви, потрібно ще робити щось для загальної справи Жовки, Львова і України.
Ось у м. Жовкві будували церкву Петра і Павла. За нашої живої пам’яті й освятили. І стоїть свята церква і буде стояти століттями, якщо не буде ніяких катастроф. Тим паче, що в цей храм, підпорядкований Московському патріархату, ходить молитися майже половина населення міста. Якщо б ми вели стільки людей за собою, то, можливо, й заводи, фабрики не були б знищені, і пам’ятник пророку, батькові української нації Тарасу Шевченку до 200-літнього ювілею стояв би в центрі Жовкви, де посвячено камінь. Ось яку силу має свята церква і настоятель. Тож священик має повне право стверджувати, що Церква — це Тіло Христове на землі. Якщо це так, то в кожного християнина Церква є в серці і в душі. Церква — це побудована споруда із встановленим хрестом; посвятили і стоїть Божий дім. Багато залежить від того, хто є духовним наставником і від тієї свідомої громади, що наповнює Божий дім. Церква допомагає виховувати добрих і порядних людей для суспільства. Кожна людина, приналежна до церкви, повинна знати її минуле, її історію розквіту і занепаду та помилки, щоб їх не повторювати. Кожен, у міру можливостей, повинен докласти всіх зусиль, щоб Христова церква між українцями росла, поширювалася та пильно зберігала заповіді на славу Божу і нашої України. Тож потрібно молитися і робити щось як для себе, так і для загальної справи: для міста, села, вулиці, підтримувати українську духовність і культуру. Все робити для того, щоб наша молодь мала можливість на гідне життя у нашій державі, а не виїжджала за кордон шукати кращої долі. Ми повинні робити так, щоб молодь наслідувала нашому прикладу. Тоді наша молитва буде Богу мила, і нам буде любо дивитися, що ми щось зробили добре і залишили для наших майбутніх поколінь. І буде так, як писав Т. Шевченко: «Ось де, люди, наша слава, слава України».
Українська церква, розділена на східну і західну, пережила великі тортури і випробування, хоч вірні сини йшли на мученицьку смерть за неї, але нічого не могли зробити. Причина в тому, що Україна століттями була розділена між Польщею і Росією. Протягом цього часу підкорювались наші церкви і нищилось все українське. Тільки за 70 років безбожницького комунізму — що творили з релігією! Хоча Конституція дозволяла одне, а робили інше. Релігія була на державному рівні під суворим контролем. Церкви закривались, а ні — то перетворювались на склади і т. ін.
При вступі до духовної семінарії молодь перевірялася працівниками КДБ (КГБ). Уповноважений від КДБ був при семінаріїї з духовних наставників і уповноважений від КДБ був на місцях у райкомах, обкомах, партії. Тут же передзвонювали і дізнавались за кожного: «Если свой — пусть идет». Таким методом робили підбір майбутніх агентів КДБ. І в сьогоднішній час вони займають високі духовні посади єпископів, митрополитів. Тож чи будуть вони робити єдину церкву з одним патріархом у столиці України, м. Києві, заради України, яку століттями розпинали і сьогодні розпинають? Про ті правдиві факти, що патріархи працювали на КДБ, стверджує Глеб Якунин, священик російської православної церкви, який відсидів у тюрмі сім років за правду. Російська православна церква працювала і далі працює зі Збройними Силами Росії і російською військовою розвідкою, зокрема. Вербування священнослужителів РПЦ набуло такого розмаху, що вже було важко визначити, де вони вирішували релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми. Про масштаби злиття церковних і чекістських посад і завдань, що стояли перед РПЦ і КДБ СРСР (нині ФСБ Росії), тепер з’ясовуємо з архівів КГБ СРСР. Як бачимо, Російська православна церква поєднує праведне з грішним. Вони на словах відокремлені від держави, а на ділі працювали і продовжують працювати на благо «великої Родины-матушки Москвы».
Москва йшла до майбутньої імперії шляхом хитрощів, підкупами і терором. У 1589 році Москва запросила до себе в гості Константинопольського Патріарха Єремію ІІ, який під тиском і за винагороду погодився оформити і канонічно визнати Московську церкву. 1654 року Україна уклала угоду з Москвою (мова схожа, можна було порозумітися), щоб разом воювати проти поневолювачів України. Але не так сталося, як хотілося, бо Московщина, як союзник, зрадила Україну. 1686 року Москва насильницьким методом приєднала Українську церкву, і маємо наслідки до сьогоднішнього дня. Навіть при незалежній Україні РПЦ виконує свою місію. У Києві й східних областях України проводять хресні ходи пропагандистського характеру на підрив нашої держави України. Розповсюджують російські газети і листівки пропагандистського змісту. Тож, українці, задумаймося над тим, хто належить до сектантів і розкольників, і де було вперше запроваджено християнство: в Україні чи в Москві? Бачимо, що РПЦ робила і робить при незалежній Україні. До прикладу можна віднести Почаївську Лавру, яка знаходиться в західних областях (Тернопільська область). Зі слів вищезгаданого Глеба Якуніна, можна припустити, що РПЦ там знаходиться як агентура і розвідка Москви. Про це хочеться нагадати ревним вірянам, які заявляють, що на заході країни повинна бути тільки греко-католицька віра. А через деякий час у нас появилася ще одна конфесія греко-католицька правовірна. А держави своїє ми як не мали століттями, так і не будемо мати, доки в Україні не буде єдиної церкви. Якщо так, то чому ми не їдемо в Почаїв і Московському Патріархату не заявимо — це наш монастир. Тож, українці, не треба сваритися між собою по-сусідству з Почаєвом чи в інших містах за церкви. Хіба ми таким методом побудуємо Україну? Не забуваймо, що нашим ворогам вигідно, щоб ми ділилися на всякі конфесії. Як кажуть в народі: «Діли і владарюй!». Ми, українці, будуймо церкви (споруди) навіть на кожній вулиці, а нашою державою Україною керують і будуть керувати чужинці. Значить, ми свідомо порушуємо Божі заповіді і працюємо на чужинців.
Було багато розмов про приїзд Московського Патріарха Кирила, про його дорогий перстень на руці. Це його особиста справа, що мати, але він їде в чужу державу і поводиться, як вдома. Нехай спробують наші патріархи поїхати в Росію, там теж мільйони українців. Певен, що їм не дозволять навіть перетнути кордон. Тільки тому, що ми, українці, хочемо у своїй держав мати свою церкву, незалежну від іноземних центрів. Нас називають розкольниками, сектантами і кажуть, що ми не канонічні. Російська православна церква каже, щоб ми ставали на коліна і просили прощення, а ні — то будемо мати великий гріх перед Богом і церквою. Вдумаймося, українці, в ці слова. Хоча б задуматися в першу чергу мала РПЦ про гріх перед Богом, бо бачить як російські війська поневолюють чужі народи: Чечню, Грузію, а тепер і Україну, і мовчки спостерігає цю інтервенцію, а можливо і благословить.
Ми, українці, не грузини, ми забагато віримо чужинцям, а за себе не вміємо постояти. Тож хотілося б, щоб наші духовні пастирі, патріархи, запозичили досвід у Греції, Польщі і для своєї держави України зробили подібно, як в них. Потрібно молитися, а разом з тим робити так, як сталося в серпні 2008 року, коли Росія ввела свої війська в Грузію. У цей відповідальний час контроль над ситуацією взяла на себе Грузинська Православна церква в особі Патріарха Іллі ІІ. Церква визнала святим обов’язком поєднати два крила — націоналізм і Церкву. Мова, Вітчизна, одна віра — головні стовпи грузинської державності. Грузинська Церква стала найважливішим стержнем політичної ідеології Грузії і її повної незалежності. Парламент Грузії вніс доповнення до Конституції про взаємні відносини між Церквою і державою. Податковий кодекс Грузії встановлює окремі пільги для Грузинської Патріархії, а не для інших конфесій. У законі «Про освіту» держава надає Патріархїі право на участь у розробці освітніх програм. Грузинська Церква виявляє себе справжнім носієм національних цінностей своєї держави. У 2004 році Президент Грузії Михаїл Саакашвілі дав клятву відновити сильну і єдину Грузію. Тож вони моляться і думають за майбутнє дітей, онуків і сильну державу Грузію.
Згадаймо про трагічний випадок під Смоленськом, в якому загинула польська еліта. Цей випадок є дуже повчальним. Провести в останню дорогу вище керівництво країни вий-шов весь польський народ. Тому, що там є один Бог, одна Церква, одна держава. Саме церква найбільше єднає народ як націю.
Розкол 1054 року призвів до трагічних наслідків, що відбилися в нашій державі на століття. «Оток-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати нас порізнили, розвели, а ми б і досі так жили», — Т. Шевченко — полякам. Ось як висловився з приводу розколу Папа Іван Павло ІІ: «Гріх нашого поділу є дуже важким. Церква Христова — єдина, і якщо існують поділи, то вони мусять бути подолані, бо церква є тільки одна, Христова. Церква між Сходом і Заходом не може бути розділена. Мучениками ми поєднані між собою. Рим… Гора Хрестів, Соловецькі острови та інше, численні табори смерті. Так воно було, хоч історики це часто замовчують. Римська імперія гриміла своєю могутньою силою і своїми видовищами. Будували арени у вигляді сучасних стадіонів, і насолоджувалися видовищами, як гладіатори, раби вбивали один одного. Але всьому є початок і кінець. Спартак зумів організувати бідний люд, рабів проти рабовласників, державної влади, могутньо озброєної, і зазнав поразки. Весь Рим бідним людом, рабами був розп’ятий на хрестах. Те саме зробила в Україні Московська імперія — знищила тисячі тисяч людей? Соловки, ГУЛаги й інші табори смерті, і вдалася до найстрашнішого — голодомору, коли матері навіть їли своїх дітей. Будь-яка імперія, яка підкорювала чужі народи, була окупантом і робила так, як їй було вигідно».
Шановний читачу, ти можеш сказати, що це історія, легенди, минуле. А чи знаємо ми, що відбувається і робиться у державі в даний час при нашій демократії і самодозволеності? Станом на 01.01.14 року за даними Державного департаменту України у справах національностей і релігій зареєстровано 35,646 тисяч релігійних громад та організацій. З них 12714 підпорядковані УПЦ МП. Також на теренах України знаходиться 214 монастирів УПЦ МП, в яких налічується — 4867 ченців і черниць. Кількість релігійних громад УПЦ КП — 4661; УАПЦ — 1185; УГКЦ — 3765; Римо-Католицька церква — 1942; мусульманських громад — 1182; протестантських — 8500; харизматичних релігійних організацій — 1400; інших релігійних течій — 273. Тож відкрито скажемо, що боїмося, щоб не вийшло так, що наші українці виїжджають за кордон, а Україну, під видом релігійних конфесій, заселять нелегали-чужинці. Цьому мали б завадити наші державні мужі, наша українська влада.
Повертаючись до Конституції України, ст. 35, бачимо, як на державному рівні всі дотримуються цього закону. Церква відокремлена від держави, школа — від церкви. Це ж наші діти, школярі, майбутні учителі, лікарі, священики. З дитячих років потрібно прищеплювати любов до Бога, молитви, праці і розбудови нашої України. Тож, як держава може бути відокремлена від церкви, а церква від держави? Адже цей зв’язок мусить бути. Радянсько-комуністичні часи, які наганяли страх, забороняли ходити в церкву і відкрито заявляли, що Бога немає, пішли в небуття. В даний час ми маємо свою державу Україну, своє керівництво, яке відкрито йде молитися до церкви. Наші пастирі, духовні наставники на іншій планеті не живуть. Вони бачать, що робиться в нашій державі, і ніхто інший, крім них, не має такого впливу на людей. Тому не потрібно говорити, що наші священики не повинні втручатися в політику. В державі — безлад, процвітає злодійство, бандитизм, алкоголізм. І мали б об’єднатися і церква, і високопосадовці у боротьбі проти цього зла. Але, на жаль, всі мовчать і вичікують, що далі буде. Нам добре відомо, що само по собі нічого не приходить і не буває. Прокидаємося зранку, молимося і з Божою допомогою починаємо будь-яку роботу. Для цього Господь Бог дав розум, руки, щоб ми думали, робили, творили і державу будували. Ми добре знаємо, що ситуація в Україні непроста. Наші вороги розділили нас на Схід і Захід. Століттями роз’єднані, ми й надалі продовжуємо жити між собою в релігійних і світських чварах, незгодах, лукавстві і самолюбстві.
Ніхто не заперечить, що нам, українцям, у 1990-1991 роках Господь Бог дав без кровопролиття всі можливості для розбудови держави і своєї церкви. Хто відчував вину перед українцями — втікав із України, а хто залишався — вчив українську мову. А ми не скористалися цим шансом. Ми почали між собою ділити Бога, чий праведніший. Наші вороги з нас сміялися і говорили: «Смотрите, как эти хохли между собой Бога делят!». А вина в цьому наших священиків! Згадаймо ще прикрі випадки недалекої давності (ми не маємо права їх забувати, щоб в майбутньому цього не повторювати), як наші прислужники з червоними квитками, плазуни, закривали церкви. З іншої держави не приїхали, бо для них такий час був. Сьогодні вони при владі, все розікрали, збагатились. Дають пожертви на церкви і кажуть до священика: «Отче, скільки Вам потрібно?». Тож, вони знову попереду, бо такий час настав, а бідний люд живе Божими надіями і мовчазно каже: «Аби не гірше». Щоб із нас вороги не сміялися варто нагадати тим людям, які кажуть, що нам нічого не потрібно, лише б мати церкву, воно не так в житті є, бо ми живі люди і повинні мати достойне життя, мати свою церкву і свою державу, яку не мали століттями. Тоді нас почнуть поважати і з нами почнуть рахуватися. Як казав Тарас Шевченко: «Нехай москалі роблять своє, ми, українці, повинні робити своє».
Колись українці мали сильну і могутню державу, ще до запровадження християнства, яка називалася Київська Русь. Але історики замовчують, як запроваджувалось християнство. Одиниці йшли свідомо за Христову віру, а мільйони людей в цей час силоміць змушували прийняти іншу віру і піти за Христом. У нинішній час, знаючи трохи історію, можна здогадатися, що були великі жертви і навіть кровопролиття. Тож, коли вирішується доля України, Ви, наші українські духовні наставники, митрополити, єпископи, пастирі, священики візьміть святий обов’язок і, як ті мученики при запровадженні християнства, об’єднайтесь в одну велику церкву, подібно як у Грузії, взявши повну відповідальність на себе за державну ідеологію. Ви — кістяк Христової церкви і не тіште себе тим, що котрась із вір випередить одна одну. Належите до святих на землі і нам завжди наголошуєте, що церква — це Тіло Христове. Якщо це так, то доведіть на ділі і не розривайте Тіло Христове між собою. Тож, об’єднайтеся, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ, в єдину церкву з одним Патріархом в Україні, подібно, як в Грузії. І покажіть на прикладі, як потрібно єднати, гуртувати і цементувати нашу націю, нашу Україну. Наслідуйте приклад провідника, початку ХХ ст. Митрополита Андрея Шептицького, який ревно стояв за церкву і український нарід і відкрито казав: «Якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов’язково відокремитись від Москви». Митрополит Андрей Шептицький добре усвідомлював розбрат і чвари серед українців, бо не було релігійної єдності. Тому в роки ІІ світової війни він хотів втілити в життя возз’єднання католицької і православної церков в Україні в єдину Помісну Українську церкву. Все було домовлено за підписом о. Гавриїла Костельника, але у зв’язку зі смертю о. Гавриїла, до чого спричинилися московські агенти, цей важливий для України задум не відбувся.
Згадаймо нашого патріарха-мученика за церкву і патріота Й. Сліпого, який відбув 18 років в московських гулагах і катівнях. Йосип Сліпий весь час у своїх зверненнях і заповітах наголошував, щоб ми були свідками Христа і не соромились землі української, свого українського імені, своєї святої церкви. Він звертався до байдужих і незрячих боронити свою націю перед ворогами, щоб ми любили один одного, ставали в обороні Української католицької церкви, але боронили права Української Православної церкви, так само жорстоко знищеної чужинцями. Наголошуючи на цьому, що найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція українського краю, спільні церковні і народні звичаї, спільна культура і одна мова! Всі ми, католики і православні — один український народ, всі ми, українці, несемо важкий Господній Хрест. Йосип Сліпий весь час думав і мріяв про те, що настане час і буде в Україні, в колисці християнства, Києві, один Патріарх і одна церква. Патріарх весь час молився до Небесної Заступниці і Владичиці Приснодіви, щоб прийняла під свій могутній покров нашу Українську церкву, наш український народ і нашу Україну!
Також хочеться згадати і священика Андрія Бандеру, який йшов за нашу національну правду, не відокремлював Церкви від національних справ, а, навпаки, поєднував церковні справи з національними і брав активну участь в суспільно-громадському житті українського народу, формував його християнський дух через «Просвіту» і рідну школу. В 1918 році, коли вирішувалася доля України, о. Андрій, не дивлячись, що він священик, зголосився до Української Галицької армії в боротьбі за правду, захищаючи українську землю перед ворогами. Тож хто нам заважає, українці, на 23 році незалежності України будувати сильну і процвітаючу державу Україну і єдину Помісну Українську церкву? Нам відомо з Біблії, як пророк Мойсей водив ізраїльський народ 40 років по пустелях і привів до обітованої землі в обіцяний край. Але ізраїльтяни, 40 років мандруючи і кочуючи по пустелях, дійшли висновку: «У пустелі нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?» (І. Франко, поема « Мойсей», ст.214-21). А нас, українців, водять манівцями століттями і, можливо, наші духовні поводирі ще будуть водити століттями, щоб зробити єдину церкву і сильну державу на обітованій і Богом даній землі. Коли ж ми дійдемо до цього висновку? А де наш український Мойсей?
Тому, в нинішній час, щоб врятувати державу, повинна взяти відповідальність на себе Церква, яка відіграє велику роль в об’єднанні України, захищаючи національні інтереси, хоча цього об’єднання не хочуть злодії, а тим більше іноземні центри в особі Москви. Пам’ятаємо виступ народного депутата Верховної Ради України, голови українських націоналістів п. Ярослави Стецько, яка на похороні патріарха Української автокефальної православної церкви в Україні Димитрія сказала такі слова: «Православне духовенство Київського Патріархату, автокефальної і греко-католицької церков повинні зійтися і зробити нейтральну одну Українську Христову церкву в м. Києві з одним патріархом без втручання іноземних центрів. Але це треба робити терміново і сказати, що немає православних, немає католиків так, як немає східняків, західняків, а є один Бог, один Ісус Христос, одна Матір Божа і одна Україна». Щоб це сталося, щоб побороти всі недуги, розколи і чвари, то нам, українцям, потрібно діяти більш рішуче в себе, у своїй державі і не їхати шукати «канонічності» по світах, по чужих державах. В Україні відбувається Конституційна реформа: пенсійна, податкова і зачепили вже кожного свідомого українця за живе з мовою. У такому випадку терміново потрібно зробити поправки до Конституції в ст. 35, бо вона нічим не відрізняється від Конституції СРСР ст. 52. Тому, наші науковці, керівництво і духовні наставники, запозичте досвід у Грузії, зробіть релігійну реформу, одну єдину Церкву і цей балаган в Україні припинеться.
Якщо зволікати, можемо втратити державу, і буде один слов’янський народ під московщиною. Тому звертаюся до вас, українські патріархи, єпископи, священики, візьміть на себе відповідальність і станьте продовжувачами, довершіть те, що не зробили П. Могила, В. Липківський, А. Шептицький, Й. Сліпий, В. Романюк, В. Ярема. Від Вас залежить доля України, наших дітей, онуків. Українська церква мусить взяти на себе цю важку благословенну ношу. А ні, то втратимо державу і розчинемося в єдиному слов’янському союзі в обіймах Москви.
З нами Бог, Україна і правда свята!
Михайло КОЛЯДА.
