Головна Особистості Володимира Збишка з Рави Руської посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

Володимира Збишка з Рави Руської посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

291
0

Ми чи не щодня ховаємо нових героїв, героїв ХХІ століття, українців-патріотів. І хтозна, скільки ще має полягти наших чоловіків, синів, братів, знайомих, аби припинилася війна, яку ми називаємо антитерористичною операцією…

Боляче і страшно дивитися на труни з молодими красивими юнаками. Багато з них так і не встигли відчути це життя. Не встигли покохати, одружитися, стати батьками.

Прикро бачити біля труни заплакану, ще таку молоду вдову, яка не знає, як жити їй далі. Боляче дивитися, коли ховає свою єдину кровиночку мати. Адже вона вклала в сина всю себе, аби він виріс справжнім чоловіком. Мріяла, що колись радітиме з того, що її дитина створить сім’ю, подарує їй онуків, буде опорою на схилі літ. А його забрала війна, яку ще донедавна ми навіть не могли собі уявити.

Не дочекалася з цієї війни свого сина й Анна Павлівна Збишко з Рави-Руської. 37-річний Володимир ЗБИШКО трагічно загинув 21 січня минулого року під час мінометного обстрілу, де точився бій між с. Кримським і 31-м блокпостом. Володя на війну пішов одразу, як тільки його призвали. Служив у 24-й окремій механізованій Залізній бригаді ім. Данила Галицького. За спогадами його бойових товаришів, Володя був справжнім патріотом. Відважним, надійним, рішучим, надзвичайно добрим. Із ним було нестрашно ходити в розвідку, бо знали, що не зрадить і не залишить  напризволяще, коли трапиться біда. Указом Президента України від 15 травня 2015 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Володимира Збишка нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Мої найрідніші – дуже сильні жінки

Спілкуючись із мамою Вовчика (так його лагідно називали удома) Анною Павлівною та дружиною Вірою, я подивувалася їх мужності. Якими ж сильними бувають жінки. Вони поховали сина та чоловіка і при цьому знайшли в собі сили, щоб жити заради його світлої пам’яті. Не впали у відчай, не зламалися. Анна Павлівна, а особливо Вірця (таким пестливим ім’ям покійний Володя звав дружину) ніколи нікому не розповідали про те, як їм важко змиритися з непоправною втратою. Ніколи не нарікали на те, що їх Володя загинув на війні. А він же був для них, для батька – Івана Івановича, сестри, шваґра, а особливо племінниці – всім у цьому житті. Вони, найрідніші жінки, нікому не зізнавалися, як хвилювалися за сина та чоловіка, коли той поїхав в АТО. І як хотілося кричати від болю, коли дізналися про його загибель. У перші дні після похорону все втратило сенс і більше не хотілося жити. Рятували слова Володимира, які він не раз говорив своїм бойовим товаришам: «Мої найрідніші – дуже сильні жінки». «Якщо він так казав, то ми не маємо права його підвести», – говорять вони собі.

Володя був теплим сонечком у нелегкому житті Анни Павлівни. «Володя рано подорослішав, і вже у старших класах на нього можна було покластися як на дорослого, себто справжнього чоловіка. Завжди морально підтримував мене, допомагав по дому. Він був люблячим, уважним і турботливим сином. Звичайно, чоловіки нічого не розповідали своїм рідним про війну. Володя, наскільки це було можна, ділився зі мною своїми життям на передовій, думками про війну», — розповіла пані Анна.
Завжди в нашому серці

Володя зростав слухняним, доброзичливим хлопчиною. Навчався у Рава-Руській ЗОШ  І-ІІІ ступенів. Далі — в Львівському політехнічному інституті. Батько дуже хотів, щоб син пішов його стопами. І Володя став будівельником. Він ніколи ні з ким не конфліктував і не сварився. У Володі було багато друзів різного віку. З усіма знаходив спільну мову, мав спільні інтереси. Він цінував дружбу, тому намагався мирити своїх товаришів.

— Володя виріс добрим і чесним, світлим та життєрадісним. Позитивною людиною, оптимістом. Він багато читав, тому був ерудованим. Я дуже щаслива, що змогла виростити такого сина, – каже Анна Павлівна.

Володя також умів згуртувати навколо себе компанію та організувати  з нею похід чи екскурсію. Із задоволенням подорожував. І, звісно ж, у Володі було кохання. Королевою його серця стала Вірця, розповідає пані Анна. Вони з Володею зустрічалися три з половиною роки. Потім було 12 років подружнього життя. Вірця була усім для Володі. Вона його проводжала в АТО. Чекала на нього з війни. І першою дізналася про трагічну загибель коханого.

— Віра й Володя були дуже красивою і світлою парою. Володя дуже її кохав. Усі сусіди казали, що вони – мов голубки. У них були схожі характери та спільні інтереси. Він завжди буде у нашому серці, – говорить Анна Збишко.

Останній телефонний дзвінок

На війні Володя відмічав на календарі дні свого перебування на Донбасі. Він дуже чекав ротації, хотів на свята побувати удома. Не судилося.
— За два тижні до трагедії мені наснився сон. Що мій покійний батько ожив. Я зрозуміла, що якась оживе біда. Ніколи не думала, що це станеться з моїм Вовчиком. Мабуть, така доля, — пригадує Анна Павлівна.

Напередодні загибелі Володя зателефонував дружині, він розповів, що їх дуже обстрілюють. Володя ніколи не деталізував, як йому там, на передовій. А останнім часом чомусь почав ділитися і все ніби боявся не встигнути щось розповісти. За три години до трагедії він ще встиг задзвонити додому. Це був останній телефонний дзвінок…
Рота синів

Поховали Володимира в рідній Раві-Руській. На могилу героя разом із його родиною приїздять і бойові товариші з АТО. Вони приходять до Вовчика і на його день народження, 3 листопада. Цьогоріч йому виповнилося би 39 років. Іноді бійці заходять до Анни Павлівни та Івана Івановича в гості. Цікавляться їхнім самопочуттям (батько Володі не так давно переніс інсульт), пропонують свою допомогу. Вони називають їх своїми батьками і заспокоюють: «Ви не одні. У Вас тепер рота синів». Бійці згадують, як за життя Володі вони всі разом слухали по телефону новини, що їх рідні вишукували з Інтернету, телевізора і газет. Так хлопці дізнавалися про основні події на мирній території.

— Кажуть, час лікує рани. А я чим далі, тим більше починаю усвідомлювати, що Володі вже немає і ця розлука назавжди. Спочатку мені здавалося – він і досі там, на війні. Не телефонує, бо небезпечно. Не приїжджає, бо не відпускають. Серце не хотіло вірити в його смерть і все чогось чекало. А тепер лягаю спати і у мене перед очима  — як він гине. З цією думкою і прокидаюся. Все моє життя мені допомагала віра. Я ходжу до храму, читаю духовну літературу. Знаю, що душа людини безсмертна, що вона радіє, коли залишає тіло. Це допомогло мені пережити смерть батька і мого рідного брата. Коли хотілося плакати, я думала про те, що їм там зараз легше. Але до смерті сина я не була готовою. Думала, що ту страшну ніч просто не переживу. Спасибі моїй невістці Вірці, чоловіку Івану, які були зі мною. Всю ніч ми молилися і просили у Бога дати нам сил і терпіння пережити наше горе. Господь почув нас. Гадаю, що Володя був би задоволений нами, — роздумує жінка. – Як мати, я не хотіла відпускати на війну свого сина. Як громадянка України розуміла: обов’язок чоловіка – захищати Батьківщину. Тому поважала рішення Володі.

Три години розмови пролетіли, мов кілька хвилин. Пані Анна та Віра ще так багато могли би розповісти про свого сина, чоловіка, бо вірять, що так їх Володимир житиме вічно. Житиме у пам’яті тих, кого він захищав.

Наприкінці нашої зустрічі Анна Павлівна згадала улюблену цитату Володі: «Героями не народжуються. Героями – помирають». Він помер Героєм…  І для своїх бойових побратимів назавжди залишиться героєм і миротворцем.

Зоряна ГУМНИЦЬКА.

Володимира Збишка з Рави Руської посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

Володимира Збишка з Рави Руської посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня