Головна Звернення Лавриків – край трудівників

Лавриків – край трудівників

993
0

Воістину  неповторна та особлива кожна місцевість  нашого Розточчя. Це починаєш розуміти, коли опиняєшся на території, що належить Лавриківській сільській раді. Побуваєш тут, зустрінешся з місцевими селянами і наберешся вражень «цілий міх».

Що ж це за Лавриків?

Працьовиті люди — лавриківці. Зрештою, всіх їх так називаючи, можеш когось образити, бо, окрім головних сіл: Лаврикова та Городжева — до місцевого самоврядування входить ще чимало невеличких поселень — Панчишини, Кіпті, Бабії, Дахи-Віхті, Окопи, Мавдрики, всього їх близько ста. На родючих грунтах вирощують люди і картоплю, і капусту, й іншу городину. Добре врожаїть буряк як кормовий, так і столовий. Тож купуючи продукцію на ринку «Шувар», із вдячністю покупці згадують господарів із наших країв. Були часи, коли на цих землях великою цукристістю славилися цукрові коренеплоди, і площа їх сягала до 400 га. Нині порівняно великі площі обробляють і тракторами, і кіньми — хто чим може, та поля, в основному, засіяні і використані.

Одразу зауважиш, що чимало в селян різної птиці. Зокрема, велика кількість качок та гусей зумовлена наявністю аж трьох річок: Білої, Купина та Угрині, що зливаються воєдино на околиці. В останній, кажуть, колись водилися угрі. Тож тодішні хлопчаки вправлялися у хисті їх ловіння, адже це непроста доволі справа.

Утім, на тому місці, де тепер село Лавриків, ріс колись густий ліс. І, схоже, смолисті  були сосни та смереки, бо ще донині стоїть дзвіниця на колодах із них, осіла вже, та опори псуванню не піддаються. Прийшли сюди свого часу монахи, облюбували місце на горбі біля річки та й осіли. Живучи, звели церковцю з дерев, що довкола. Згодом навколо неї виросло поселення, яке й назвали Лавриків, на честь храму — лаври.

Авторитетна він людина

Третю каденцію опікується сільрадівською територією місцевий війт Тарас Поріцький. Удостоївся, отже, такої честі в односельчан добрими справами та вмінням знайти спільну мову. Сьогодні будь-яка діяльність — справа доволі складна, втім, склавши руки, сидіти не доводиться. Бо чимало є справ, за допомогою у вирішенні яких звертаються лавриківці. До слова, сільський голова — сам городжівський, тож його земляки жартують, що то їх голова. У сільрадівській господарці завше у спільній упряжці секретар Тетяна Кошулап, а бухгалтер Марія Сало — може похвалитися ще більш вагомим стажем роботи. Звісно, надійна опора — рахівник Ольга Дзеркаль та землевпорядник Володимир Шмигель. У такому дружньому товаристві Тарас Поріцький, на фоні інших голів району, задніх не пасе. Навпаки, вправно справляється з усіма покладеними на нього обов’язками. Маємо подякувати йому за гостинність та за те, що попри відпустку, люб’язно погодився зустрітися із журналістами районки.

Весь у роботі

Директор школи Василь Калька цього дня трудився на професійних теренах. Адже, час такий, коли треба усю шкільну господарку оновити, аби гідно зустріти учнівську ватагу першого вересня. У спецівці, із засмаглим обличчям, із ще свіжим запахом фарби заявився директор до нас на розмову. І було в ньому стільки свіжості, стільки запалу та енергії, що доводилось тільки дивуватися (зважаючи на вік). І про школу, про сільське головування (був і такий період у його діяльності) говорив, що слухаєш — не наслухаєшся. А на запитання «У чому вбачає майбутнє сільської школи?» без вагань відповідає: «У збільшенні кількості учнів!». А щоб це сталося, переконаний, треба створювати нові робочі місця. Насамперед, на базі сільського господарства. Місцеві люди — землероби.

Дай їм збути вирощене — створити потрібне підприємство на кшталт якогось кооперативу. Чому б не відкрити, до прикладу, цегельний завод, який за часів колгоспу вже функціонував? Адже запаси високопродуктивної глини для впровадження нових технологій тут чималі. Може, б тоді вдалося добудувати дитячий садочок, якого так потребує малеча, і для завершення будівництва потрібно ще купу грошей…

Осередок громадськокультурного життя

Народний дім села Лавриковаосередок громадськокультурного життя. У його стінах проводяться усі святкові заходи, випускні вечори школи, вшановуються памятні дати і події. Будинок культури Лаврикова зведений ще у 1969 році. Це —  просторе двоповерхове приміщення, актовий зал розрахований на 400 глядацьких місць із спеціально облаштованою акустикою.

Раніше Будинок культури належав до Львівського обласного комітету  профспілки працівників агропромислового комплексу, на його утримання виділялись чималі кошти. У цей час вирувало мистецьке життя, у Лавриків приїжджало багато відомих артистів Іво Бобул, Василь Зінкевич, Тарас Петриненко та інші. На три сеанси виступу «Ватри» квитки продали за три тижні наперед. Зараз матеріальна сторона стримує людей, вони надають перевагу безкоштовним заходам.

Незважаючи на нинішнє скрутне фінансування, приміщення Народного домудоглянуте, бо залишається розраховувати в основному лише на власні сили. «У нас на рахунку — 30 тисяч зароблених коштів, але ми не можемо їх використати, — розповів директор Народного дому с. Лаврикова Василь Сало. — Отож підтримуємо наш центр культури, як можемо, бо інакше —  нам гріш ціна».

Василь Пилипович працює у галузі культури з 1979 року, спочатку художнім керівником, а нині за його плечима —  вагомий досвід керівника Народного дому с. Лаврикова. Тому він багато може розповісти про духовно-культурне життя села крізь призму більше трьох десятків років.

Особливі спогади в учасників художньої самодіяльності про проек «Фолькмюзік» на Першому національному. У 2011 році фольклорний колектив Лавриківського Народного дому «Вишиванка» брав участь у зйомках із місцевою народною піснею «Настала ця тепла весняна пора», яку у сучасній обробці переспівував заслужений
артист Зеновій Гучок. Популяризують українську пісню і бережуть музичні традиції та обряди свого краю художній керівник Народного дому Марія Думич, Тетяна Волинець, Тетяна Кошулап, Наталія Смалюх, Ганна Мавдрик, Марія Поніжай, Надія Віхоть, Марія Климко. Вокально-інструментальний ансамбль у складі Василя Сала, Олега Мацька, Андрія Рудика та Олі Гель радує виконанням пісень різного тематичного спрямування, зокрема ліричних та авторських.

У Лавриківському Народному домі  прищеплюють любов до поезії підростаючому поколінню. Діти задіяні у гуртку художнього слова. За популяризацію краси української мови, відродження національних традицій, підвищення виконавчої майстерності грамотами за призові місця у районному конкурсі читців  нагороджені Христина Папіж, Марія Думич, Мар’яна Лемега.

Духовне життя громади

Важливе місце у лавриківців посідає духовність. З давніхдавен до релігії тут ставились поособливому. Сьогодні в селі є дві церквистаренька деревяна та новозбудованахрам Різдва Пресвятої Богородиці.

Історія церкви бере свій початок у далекому 1578 році. Саме цим роком датується перша згадка про храм у Лаврикові (Руді Лісній). За легендою, з урочища Черчики (Руда Монастирська) сюди прийшли монахи. Вони оселились на горбі посеред лісу та збудували там церкву. Під час лісової пожежі храм згорів. Тепер найдавнішою будівлею у Лаврикові є деревяна церква, збудована «на лісі»1769  року.

На захід від старенького храму в 1992 році розпочалось спорудження нового храму. Сьогодні на пагорбі у Лаврикові височіє небесна святиня, у якій прихожани прославляють Господа. Навчає Божому слову своїх парафіян отець Іван Збишко, який очолює парафію з 1999 року. Господь благословив отця Івана проповідувати Його науку, а також нагородив мистецьким даром. У храмі є ікони, намальовані рукою священика.

На території Лавриківської сільської ради є ще дві церквиу Городжеві. У  1938 році до Городжева, а саме до присілка Поріцьки, з містечка Магерова за пароха о. Михайла Кульчицького перенесено стару деревяну церкву, збудовану 1733 року. Будівництвом на новому місці керував архітектор Лев Левинський. Освятив її  1939 році Йосип Сліпий. Церква Успення Пресвятої Богородиціперший храм у селі. З 1960 по 1965 роки стояв зачиненим.

Уже 12 років опікується храмом та парафіянами отець Ярослав Чучвара. Останнім часом церква зазнала суттєвих змін — оновлення зсередини та ззовні, у чому велика заслуга настоятеля храму.

Є у центрі села ще одна церква — Святого Миколая, будівництво якої у 1992 році розпочала новоутворена на почаку 1990-х років громада УПЦ. Проект на будівництво розробили Іван Коваленко та Григорій Калінін. Вагомий внесок у будівництво вніс перший священик Микола Вірвічас. Сьогодні на парафії служить отець Зеновій Мащак, який активно долучається до будівництва.

Три надії,  три захисники

На території Лавриківської сільської ради є 81 багатодітна сім’я. Наймолодшою серед них є родина Ірини та Василя Семочків, яка проживає у Городжеві. Щедрий лелека завітав сюди тричі, порадувавши батьків синочками-соколятами. Щастю, яке перехоплювало молоду сім’ю, не було меж. Тішились усі — і дідусь з бабусею, і прадідусь із прабабусею. Козаки ж ростуть!

— Я щаслива мама! — ділиться думками пані Ірина. — У свої 24 роки маю трьох синочків і люблячого чоловіка. Коли навчалась на другому курсі Київського університету, вийшла заміж і народила первістка. Назвали синочка Богданом, бо для нас із чоловіком це була Богом дана дитина — рання, але дуже бажана.

Не скажу, що було легко і просто, бувало по-різному. На третьому курсі перевелася на заочну форму навчання, бо треба було бути з Богданчиком. Постійні поїздки до Києва на сесію і сили забирали, і маленького синочка змушували залишати на чоловіка та батьків. Чоловік у всьому мені допомагав, зажди підтримував.

Другим народився Роман. Назвали його на честь дідуся. Інколи здається, що мій тато любить його найбільше за усіх онуків. Коли народився наш наймолодший, ми з чоловіком довго думали над ім’ям. Вирішили назвати Мирославом, щоб він приносив мир у нашу сім’ю і мирно прославляв Бога.

Ірина Семочко — добра, щира, скромна та відповідальна. А ще — надзвичайно творча особистість. Жінка пише чудові вірші. Коли розмова заходить про діточок, її очі сяють радістю, і з’являється тепла, ніжна усмішка.

— Я щаслива, бо у мене є діти. Хоча вони ще маленькі, але я привчаю їх до праці. Мій Богданчик дуже відповідальний, йому можна вже повністю довірити няньчити Мирослава. Ромчик встає рано, встигає розбудити мене на роботу, а сам завжди із прадідусем, коли він порається по господарству, — радіє Ірина. — У житті всяке буває. Інколи невдачі та негаразди доводять до сліз. Але ці маленькі оченята, ручки, які щиро обіймають, ніжне «мамуся» додають сил, і проблеми відходять далеко в сторону, а потім якось непомітно вирішуються. Я стараюся прищепити своїм дітям любов до Бога, навчаю їх молитися, ходити до церкви. Навчаю українських звичаїв та традицій. Хочу виховати їх патріотами України, вірними синами для своєї Батьківщини. У цьому мені дуже допомагають мама і бабуся.

Я щаслива, що в мене є три сини, три надії, три захисники. Дякую Богові, що вони здорові, і прошу щоб росли добрими людьми, прославляли свій рід і були вірними захисниками Вітчизни.

Кольори життя вишивальниці Анастасії

Анастасія Думич – майстриня, яка ще з малих літ почала вишивати. Це мистецтво полонило серце жінки й з роками стало справою до душі. У доробку вишивальниці: рушники, серветочки, жіночі та чоловічі мережки, картини, образи. З  цією цікавою жіночкою нещодавно нам пощастило зустрітися.

Народилася Анастасія Дмитрівна в чудовому Розточанському краї, в славнозвісному селі Лаврикові. Закінчивши сім класів, зразу пішла працювати ланковою до колгоспу.

«Думаю, про особливість говорити – це перебільшення, бо я така, як усі сільські жіночки. Завзяті, моторні та працьовиті», — розпочала свою розповідь жінка, водночас дістаючи різноманітні вишиті вироби. А ще по всій хаті висять рушники зі старовинними і сучасними орнаментами, є вишиті подушечки, картини, мережки, серветки…

— Я ж не тільки вишиваю, а ще й співаю! Багатогранна творчість – моя життєва стихія, без неї мене нема! – підкреслює пані Анастасія. Мабуть, після важкої праці розрадою Анастасії Дмитрівни ставали пісня і вишиття. Усі тонкощі нелегкого мистецтва передалися і дочці Надії, та онучкам Оксанці й Насті.

Завдяки життєрадісності й активності Анастасія Думич долає труднощі й з упевненістю дивиться у завтрашній день. До сьогодні, у свої 80 вона — активна учасниця художньої самодіяльності. До речі, три роки тому пані Анастасія разом із творчим пісенним колективом «Вишиванка» побувала у Києві на фольк-мюзіку. Пісні у виконанні талановитих лавриківчанок так зачарували народну артистку України Оксану  Пекун, що вона запросила їх виступити на першому національному каналі, щоб їх почула вся Україна.

Червоні та чорні нитки щедро поснували полотно нелегкого, проте насиченого гарними подіями життя. Донька Анастасії Дмитрівни здобула вищу освіту, обрала свій шлях. Старша онучка Оксана здобуває фах лікаря. Ігор та Настуся, молодші онуки, ще визначаються, та мамині думки і помисли — зрозуміло, з дітьми й онуками. А ще, звичайно, квітують на рушниках не просто мамині узори, а мамина любов і ніжність, якими вона щедро наділяє своїх дітей. І бажає, щоб, як у її узорах, були у їхньому житті лише кольори радості і щастя.

Ярослав ГЛУТКОВСЬКИЙ,

Уляна ЛАЩІВСЬКА,

Уляна СЛІПЕЦЬ.

Зоряна ГУМНИЦЬКА.