Село Синьковичі, що належить до Забірської сільської ради, з перших хвилин справляє на приїжджу людину приємне враження: на вулицях чисто, будівлі впорядковані, всюди відчувається міцна рука господаря. Дбайливе піклування про село підкреслює природну красу цих місць.
Зеновій Михайлович Сенько працює на посаді Забірського сільського голови другий термін, що свідчить не тільки про його багатий життєвий та організаторський досвід, а й про повагу й довіру. За роки правління Зеновій Михайлович досконало знає законодавство (яке щораз змінюється, і не на користь селянина), засвоїв практичні питання господарювання на землі, добре знається у взаєминах між людьми. Мешканці сіл, що входять до Забірської сільської ради, задоволені господарюванням свого голови, бо дбає про їх добробут. Про це, приміром, говорить встановлене освітлення головної вулиці села. У вечірні години годинниковий механізм включає ліхтарі, і позбавлені темноти синьковичани можуть і в цей час вирішувати свої нагальні справи.
Невеличке мальовниче село Синьковичі було засновано приблизно в кінці 14 на початку 15 століття. Існує багато легенд про створення села, про те, чому саме так воно називається. Ось що говорить одна з них…
Давним–давно жив собі пан. Звали його Синько. Багач збудував замок на родючій землі (урочище Дубрівка). Були у нього наймити, і так як він був злим, то не дозволяв нікому будувати житло біля нього, на родючій землі. Тоді люди стали поселятися далі від його земель, на піщаних грунтах. Село розросталося. А коли пан помер, люди назвали село Синьковичами на його честь. Позаяк він був першим, хто поселився тут.
28 серпня 1944 року, у день великого релігійного свята – Успення Пресвятої Богородиці, село Синьковичі було повністю спалене енкаведистами. Очевидців цих буремних подій у селі залишилося дуже мало. Нам вдалось поспілкуватися одним із них. Це Володимир Юрійович Гнідець. Ось що він розповів: «НКВС було відомо, що в лісах Забір’я, Волиці і Карівських лісах перебувають на постої значні угрупування УПА. Саме на Успення Матері Божої, зранку НКВС вислідило зв’язкову, яка везла продукти до лісу. Повстанці теж вели свою розвідку, їм конче треба було знати дислокацію військ, чисельність і пересування окремих груп і людей: куди йдуть, з якою метою, до кого?
Близько десятої години через Синьковичі в напрямку Рави–Руської проїхало декілька вантажних автомашин із військовиками. Попереду їхав трофейний лімузин з високим начальством. Тільки–но кортеж виїхав за село, і легковик наблизився до лісу, як загуркотіло, засвистіло, зашуміло – на них вже чекала караюча рука українського повстанця. І в лімузині партизанська куля наздогнала генерал–лейтенанта – заступника командувача Першим Українським фронтом, який приїхав до Рави–Руської для перевірки і поповнення відділів НКВС. Бій, як несподівано почався, так і затих. Мешканці Синькович не виходили з хат, вони знали чого можна очікувати від битого москаля. Люди не сумнівалися, що будуть нишпорити. Їхні страхи підтвердила звістка, горять Кушти. Горіли хати та господарські споруди… Згоріло близько 17 будинків. Коли вже догоряли Кушти, «визволителі» підійшли до Синькович і теж здаля, з дороги, почали палити село і стріляти по будинках…».
У ці страшні години у Синьковичах було спалено 92 господарства та закатовано В. Корицького, П. Гнідця, Г. Кушту, Ю. Задорожного, П. Гнідця, Д. Мельника, М. Мельника, Ю. Яцюка, М. Ковальчука, К. Кушту, М. Гнідця, І. Гнідця, І. Шведа. Це ті, які відомі, а є багато, яких невідомо, що пропало безвісти та невинно загинуло. Та односельчани не забули їх, і у 1993 році у пам’ять про них збудовано велику братню могилу, яка стала єдиним Святим місцем у селі. Саме це святе місце згуртувало громаду, привело до думки, що селу потрібен храм. Адже тут ніколи не було своєї церкви, люди відвідували Богослужіння в найближчому римо–католицькому храмі в селі Гійче, пізніше ходили до храму Косми і Дем’яна в цьому ж селі.
У 1995 році громада села розпочала підготовку до будівництва свого храму. І 8 червня 97-го в Синьковичах декан Рава–Руського деканату о. Іван Галичиш заклав і освятив перший камінь храму. Шість років невтомної праці, яка об’єднала усіх жителів, меценатів, людей доброї волі, уможливила здійснення мрії усіх парафіян разом з першим священнослужителем о. Тарасом Загоруйком. 28 серпня 2003 року здійснилося урочисте освячення новозбудованого храму Успення Пресвятої Богородиці. І уже в червні 2006 року з благословення владики Михаїла Колтуна єпископа Сокальсько–Жовківської єпархії на парафію прийшов молодий о. Михайло Шевчук. У липні цього ж року було створено при храмі молодіжну християнську спільноту «Едем», учасники якої – учні школи щорічно скликають молодь деканату на святкування різних зібрань. Щотижня молодь разом із духовним наставником збирається, де вчиться разом радіти й сумувати, відпочивати й молитися, веселитися й постити. Щоліта жителі села, школярі вирушають у мандри по мальовничих куточках нашої країни: Заглина, Крехів, Зашків, Жовква, Львів, Страдч, Карпати та ін. Треба додати, що минулоріч, за благословенням владики, віряни Синькович отримали в подарунок мощі святого Івана Павла ІІ Папи Римського на постійне перебування.
Освіта у селі починалася з двокласної школи, яка працювала приблизно з 1910 року. Навчання велося польською мовою. До 1939 запрацювала чотирикласна початкова школа. Під час війни школа функціонувала, але не систематично, а з вересня 1946 року почала діяти постійно. Від 1957 до 1961 рр. побудовано нове приміщення.
Михайлина Миколаївна Кіщак прийшла до школи працювати у 78-му вихователем групи продовженого дня. Десять років викладала російську мову та літературу (хоча сама за спеціальністю філолог української мови та літератури). А з 1987 року стала директором школи. «Сьогодні у школі навчається 61 учень. Як приступала до роботи директорства, то було 103 учні. Щоправда набір першачків збільшується. Як і в кожній школі, справ вистачає. Мабуть, найбільша проблема – це добудова школи, — зауважує в розмові Михайлина Миколаївна. — Але ми не нарікаємо. Як, кажуть, втішаємось тим, що маємо. Завдячуючи батькам, війтові (до речі, Зеновій Михайлович завжди йде на зустріч і ще ні разу не відмовився надати допомогу), місцевим депутатам, громадськості села, а також Івану Васильовичу Бокалу, який постійно надає спонсорську допомогу, ми тримаємо нашу альма–матер у добротному стані. Опікуються учнями 16 вчителів, які мають звання «старший вчитель», спеціалісти вищих категорій та ін. Синьковицькі школярі, мабуть, перші в районі, які вивчають французьку й англійську мови, займаючи призові місця на олімпіадах. А ще вони — активні учасники і переможці як в районі, так і в області. Звичайно, до всього має бути стимул. Ми намагаємось забезпечити усім необхідним наших учнів, а вони натомість нам віддячують добрими знаннями».
Від вчасної і кваліфікованої медичної допомоги залежить не тільки здоров’я, а й навіть і життя. З цим, впевнені, погодяться усі. Тому фельдшерсько–акушерський пункт села — це перша медична установа, куди звертаються мешканці за допомогою. Бувають випадки, коли важлива навіть кожна хвилина, бо доїзд у лікарню може бути фатальним через витрачений час.
Вже 28 років працює завідувачем ФАПу в с. Синьковичах Галина Іванюра. За таку тривалу медичну практику бачила різне і рятувала не одне життя. У різну пору доби треба відгукнутися на прохання і навіть сльози, підтримати у біді та розрадити. Тому Галина Іванівна — сильна і вольова жінка, яка любить медичний фах і завжди готова прийти на допомогу.
У приміщенні Синьковицького медзакладу — затишно й охайно, панує специфічний лікарський запах. Працівники ФАПу обслуговують 595 мешканців, цьогоріч народилося п’ятеро немовлят, четверо вагітних жінок числиться на обліку. Для фахового медичного обстеження і профілактики у визначені дні у село приїжджають лікарі із амбулаторії с. Забір’я чи лікарні м. Рави–Руської.
Найчастіше люди звертаються із хворобами серцево-судинної недостатності, гіпертонічного кризу, — розповідає завідувач Галина Іванюра. — Зараз почастішали випадки сезонних вірусних і простудних захворювань серед дітей і дорослих.
На наше прохання пані Галина пригадала особливі випадки зі своєї медичної практики. Десять років тому терміново побігла на екстренний виклик. Доводилось витягати із ставка за капюшон курточки п’ятирічного хлопчика і рятувати малого утопельника. Після першої медичної допомоги дитина повернулася до тями і тоді її відвезли у Рава–Руську лікарню. Нині це вже дорослий і гарний хлопець. «Коли його зустрічаю, завжди пригадую цей трагічний випадок, який, дякувати Богу, спішно завершився», — поділилася Галина Іванюра. Бувають у медичній практиці працівника ФАПу і різні випадки побутових травм, які потребують негайної допомоги зупинення кровотечі, оброблення ран та ін.
А найприємніше, за словами п. Галини, бачити усіх здоровими й усміхненими. Тому завжди зичить усім здоров’я, а буде здоров’я — людина своїми стараннями і працездатністю досягне успіху.
Доброї слави зажив у Синьковичах добродій Іван Васильович Бокало. Самодостатній молодий чоловік заслужено користується авторитетом серед односельчан, та і не тільки, за свою добру вдачу та щире серце. Чимало часу пан Іван приділяє благочинності, неухильно і планомірно втілює в життя благородні діла. На хвилі довіри й взаєморозуміння з війтом Зеновієм Сеньком свіча доброчинства яскраво запалала насамперед у рідних Синьковичах, у Забір’ї та далеко за межами цих сіл.
Перша і головна благородна місія у товаристві з однодумцями проявилася у будівництві храму в рідному селі. Добрий задум підтримали односельчани, і у мальовничому місці на околиці села виросла велична церква, сонячний відблиск якої видно за десятки кілометрів навколо. А скільки ще було установ, відвідини яких увінчалися суттєвою допомогою та реальними справами! Не кажучи вже про облаштування територій, лагодження доріг та вулиць і посильне сприяння всім, хто потребує помочі. Скромність і підкріплені амбіції, відповідальність – ось риси, що якнайкраще характеризують цю людину. Втім є в нього й інші, не менш важливі якості. Дотримується здорового способу життя, відтак намагається пропагувати його. Аби забрати молодь із вулиць та барів, вирішив збудувати у селі футбольний стадіон. Нині про цей заклад з прекрасною інфраструктурою знають у цілій області. А сам Іван Бокало став заслуженим почесним президентом футбольного клубу «Синьковичі».
Взявши на озброєння кредо — допомагати людям — Іван Васильович іде на вибори до Верховної Ради. Його величезний досвід роботи, комунікабельність, уміння спілкуватися з людьми мають зазвучати добрими діяннями на всю Жовківщину. І якщо Іван Бокало стане народним обранцем, то його діяльність голосно і промовисто зазвучить з новою силою. Бо він людина слова і вміє, та знає, як задумане втілити в життя.
Сьогодні село розвивається, будується. Є бібліотека, Народний дім, європейський футбольний стадіон, зберігся музей села, а також ведеться приватне господарювання. Тож, сподіваємось, у синьковичан – перспективне майбутнє, незважаючи на будь–які кризові ситуації в країні.
Зоряна ГУМНИЦЬКА,
Уляна ЛАЩІВСЬКА,
Ярослав ГЛУТКОВСЬКИЙ.
