Головна Свято Герої не вмирають

Герої не вмирають

235
0

21 листопада 2013 року почалася народна революція під назвою «Євромайдан» («Революція Гідності», «Єврореволюція») відбулися політичні та суспільні зміни в Україні, які тривали до лютого 2014 року, викликані відходом політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та подальшою протидією цьому. 

Вже навесні почали готувати армію до війни. З кожним місяцем погіршувалася ситуація, почалася війна на сході України. Молоді хлопці, і не тільки, йшли добровільно захищати Україну з думкою про те, що хоча би їхні діти житимуть краще. Почали приходити повістки в села та міста, і забирали молодих чоловіків. З нашого села Любеля також пішли воювати сім хлопців: Віктор Чернюх, Василь Верхрацький, Володимир Бай (доброволець), Віктор Караман, Володимир Ковальовський, Ігор Бранець, Олег Паска.

Я розмовляла з Володимиром Баєм і можу сказати, що Він — справжній патріот своєї держави. Перехоплений духом цих подій, сказав: «А хто, як не я?», тому і пішов добровольцем. Василя я побачила, коли прийшов у коротку відпустку з АТО. Він поділився, що зовсім не боїться повертатися назад, адже там залишилися його брати (так називав хлопців, які були з ним поряд, там, в окопах) і хто буде захищати державу від окупантів, як не він. Саме там Він оцінив значимість життя, адже неодноразово прощався з ним. І дай, Боже, цим хлопцям повернутися до нас живими та здоровими, а ми всім селом будемо молитися і просити в Бога благословення для них. А от із Віктором поспілкуватися вже не вийшло.

Наше село співпереживало разом з цими хлопцями, з  острахом дивилося новини по телебаченні, проте не відчувало, що війна, адже це так далеко, Схід — інший кінець України. Аж доки 13 листопада селом не поширилася страшна звістка про те, що загинув наш герой — Віктор Чернюх. Молодий 24-річний чоловік, батько. 

Віктор народився у с. Любелі 10 серпня 1990 року у сім’ї Ярослава та Тетяни. Закінчив Любельську ЗОШ І-ІІІ ступенів та пішов в армію на контрактну службу. Він виховувався разом зі своїми сестрами Оксаною та Веронікою у зразковій, культурній та духовній сім’ї. З часом вирішив створити власну сім’ю. Одружився, пішов за зятя в с. Держів Миколаївського району. У них із дружиною Христиною народився синочок Владиславчик, а от другої дитини герой не дочекався, вона має народитися вже за чотири місяці.  Скільки я його пам’ятаю, він завжди був усміхненим та оптимістичним.

Коли почалася революція на Майдані, Віктор із гідністю захищав свободу своєї країни там, а весною Він з честю пішов на фронт. Аж поки 12 листопада снайперська куля не забрала життя героя, який загинув поблизу Луганського міста нещастя – Щастя і поповнив сумний список полеглих борців за волю України.  Від цієї звістки людські серця  розривалися від болю, що вже казати про батьків та рідних, адже тут така трагедія, загинув син, онук, брат, чоловік, батько, друг… Коли везли тіло загиблого Віктора (з 13 на 14 листопада) з харківського військового госпіталю у рідне село через Замочок та В’язову, то небайдужі люди вийшли на дорогу з лампадками й освітили шлях загиблого героя, незважаючи на те, що це була ніч. Додому Віктора привезли, молоді солдати о півчетвертої ночі, де зібралося багато  людей з лампадками, щоб вшанувати пам’ять загиблого героя. Біль цієї події неможливо передати словами.

У день похорону, 14 листопада, о 12:00 год., зібралося багато людей, з’їхалося дев’ять священиків різних конфесій, що є черговим доказом того, як у нас вшановують героїв. Шлях від дому Віктора до Храму — неблизький, але всю дорогу труну несли молоді солдати, які, можливо, були з ним там, в АТО. Дорога до Храму проходить понад школу та садочок. Хвилюючим моментом було те, як усі діти школи та садочку зробили живий коридор до Храму, а в руках кожного хлопця була лампадка, а у дівчини — квітка. Ніхто не міг стримати сліз, коли зі школи прозвучала пісня «Пливе кача». За такі хвилюючі моменти повинні дякувати організаторам школи, які все це продумали і не залишилися байдужими.

Можна з гідністю сказати, що Віктора Чернюха поховали як справжнього героя України, за те, що поклав своє тіло та віддав душу Богові, захищаючи нас від окупантів.

Прошу батьків, бабцю, сестер, дружину та всіх рідних прийняти найщиріші співчуття від всіх односельчан. Знаємо, що ця рана не загоїться, можливо, з часом трішки затягнеться, але саме Ви виховали і саме у Вашій родині виріс справжній громадянин України. Герої не вмирають!         
Оксана ХАС (КОБРИН),

с. Любеля.