Людська доля непередбачувана. Від народження ніхто не знає, якими шляхами вона поведе і які дарунки на них приготує. Не могла знати і я, що на моєму, від села Поріччя мальовничої Яворівщини, де народилася, будуть зустрічатися і увійдуть у життя Жовківчани. Та сталося. І це поважні люди, пов’язані з книгою, словом. Своєю працею і творчістю вони вносять частку в українську писемність, культуру, чим збагачують наш край. Ще, попри людей, у свій час, у холодні зими, мене зігрівала піч із кахелю жовківської глини.
Отож, за тепло жовківської землі, цікавих людей на стежках перетину із яворівськими, на знак пошани і вдячності пропоную увазі Жовківчан свої поетичні проби. Маю надію, що зустріч на сторінках газети розширить коло знайомства, принесе гарні незабутні враження і нові римовані рядки.
У КОРДОНАХ ЛЮБОВІ
Шановна громадо, велика родино,
Гуртуймося за Україну єдину!
Бо знову її на теренах Європи
Знекровлюють бомби, нівечать окопи.
Словами-нагайками, кулями биту,
Але нездоланну, в курган не зариту,
Шануймо країну багату, красиву.
Не даймо забути історію сиву.
Не даймо синів України забути,
Що кров’ю зросили Столицю і Крути.
І тих, що з Великої в просторі еннім
Чекають імен із могил «безіменним».
Не даймо героям у бронежилетах
Із-під Ілловайська канути в Лету.
Любіте оту, юнаки і дівчата,
Що з вами водночас в любові зачата,
Ровесницю, трохи молодшу чи старшу,
Від скіфів, козацьку йтеперішню нашу.
Щоб ворог не міг обернути в руїни
Багатостолітнє надбання країни.
Бо хто ми без неї в навислім тумані? —
Незнані у пошуки імені гнані?!
Засіяні в поле духовне напісно,
Покривлять сади солов’їную пісню,
Вітри розпорошать шлях битий додому,
Тополі і явори зайдуть у кому…
Не будьмо за долю країни байдужі.
Ми ж – нація, в генах розумні і дужі!
Великий народе, чий дух непохитний,
Ставай воєдино під жовто-блакитний.
Високо неси, не дозволь опустити,
Ти в Бога єси цюю землю любити!
Нарешті постань у розкішній обнові –
Безмежний багатства в кордонах любові.
ДУХОВНА СВЯТИНЯ
Із глибини сивочолих століть,
Не гострочубий, не білокамінний
Храм Трійці Cвятої у Жовкві стоїть,
З дерева храм та у вірі нетлінний.
Того, що війни шмагали врозхрист,
Того, що смерчі жадали позбутись,-
Житель місцевий і гість, і турист
Ходять живою душею торкнутись.
Миром елей з течії давнини,
Вірою ладан окутає скроні, —
І відчуваєш тяжіння вини,
Бачиш себе, наче перст на долоні.
Хочеш у світло добра увійти,
Хочеш народженим бути віднині.
Храм Трійці Святої – як віри світи,
Віри світи у духовній святині.
ЖОВКІВЧАНАМ
До жовківської горнуся землі,
Бо їй з моєю у сусідстві любо.
Сюди птахи великі і малі
Із чужини злітаються до шлюбу.
Тут літо – голосисте, запашне,
Що й людям не співати неможливо.
Коли за працю Бог врожаї шле, —
Умілі руки пораються живо.
У час, як землю вибілять сніги,
Пече мороз, і день іде нестримно, —
Хай мерзнуть всі довкола вороги,
А вам немає права бути зимно.
Бо грітимуть енергія обнов
І світло доброти, духовні храми.
До них додайте ще мою любов
І вірте, що назавжди буде з Вами.
ПУСКАЙМО СОНЦЕ У ВІКНО
За колом сонця нове завтра
Зоря опівніч принесе.
Щоб повнила червона ватра
Теплом і ласкою усе,—
Не обминаймо те, що кволе,
Пускаймо сонце у вікно.
Нехай сьогоднішнє — ніколи! —
Не упаде з душі на дно.
Любімо паростки пшениці,
Любімо слово мудреця,
Шануймо, як свої зіниці,
Природу вічного Творця.
Любімо польку, вальс, сиртакі,
Скрижалі зважених ідей
І, як найвищу міру дяки,
Приймаймо посмішку людей.
Любімо тих, хто на Майдані
Прийняли кулю з-під поли.
Комусь вони були кохані…
Яке холодне це — були!
Любімо щиро і без зради
З дитинства і до білих скронь,-
Тоді не сипатимуть “Гради”
На мирне прагнення вогонь.
Марія ПОМІРЧА,
м. Новояворівськ.
